Після революції 1917 року в російській літературі затвердився напрям соціалістичного реалізму. Твори радянських письменників присвячувалися подіям громадянської війни, колективізації, велетенським будівництвам. Але в цей же час з'явилися і твори, автори яких пророчо попереджали про небезпеки, що очікували соціалістичної ідеї на шляху перетворення її в дійсність.
Ідеї соціалізму, спроектовані в майбутнє, давали несподівану і досить безрадісну картину. Твори такого плану дістали назву "антиутопії", на противагу утопічним творам минулого.
Утопією прийнято називати нездійсненні, ідеальні моделі майбутнього. Найвідомішими творцями утопічних теорій є Томас Мор, автор книги "Утопія", Кампанелла, Сен-Симон, Шарль Фур'є, Роберт Оуен. У їх творах знайшли вираження мрії про "золоте століття", про побудову досконалого суспільства.
У російській літературі ідею утопічного соціалізму якнайповніше відбив Н. Г. Чернишевський в романі "Що робити"? Спроектоване ним суспільство майбутнього засноване на соціалістичних принципах свободи, праці, рівності.
На відміну від утопії, тобто ідеального суспільства, антиутопії проливають світло на епоху, в якій вони з'явилися, відбивають її страхи і надії, ставлять людину перед моральним вибором. У зарубіжній літературі до найбільш відомих антиутопій відносяться "Об чудовий новий світ" О. Хаксли, "Скотний двір" і "1984" Дж. Орвелла.
Роман Євгенія Замятина "Ми" і повість Андрія Платонова "Котлован" представляють жанр "антиутопії" в російській літературі. Довгий час вони були під забороною. Але тепер, прорвавшись крізь товщу часу і побачивши світ, твори ці допомагають нам осмислити трагедію людини в тоталітарній державі.
Вже в 20-х роках ці письменники зуміли розглянути прийдешню катастрофу казармового соціалізму. У своїх книгах вони розглядають проблему майбутнього, проблему загальнолюдського щастя.
"Котлован" — гранично стисла розповідь про закладку будівлі в місті і про тижневе перебування героїв в довколишньому селі. Але розповідь ця вмістила в себе важливі для Платонова філософські, соціальні і моральні проблеми.
Так що ж таке щастя для героїв цієї розповіді? Над планом загального життя замислюється Вощев, головний персонаж "Котловану".
— Я думав про план загального життя.
— Ну і що ж ти б міг зробити?Я міг би вигадати що-небудь на зразок щастя, а від душевного сенсу покращала б продуктивність.
На що йому категорично заявляють, що "щастя піде від матеріалізму, а не від сенсу". Вощев бере участь у будівництві загальнопролетарського будинку. Будинок цей будує жменька ентузіастів, що мріють про загальне щастя. Ці люди живуть в нелюдських умовах і все-таки вірять, що щастя є, що воно можливе. Будівельники котловану працюють не для одних себе, а для усіх, "про запас".
Увесь сенс будівництва загальнолюдського будинку для героїв "Котловану" в подоланні власного егоїзму. "...Скоріш потрібно рити землю і ставити будинок, а то помреш і не достигнеш. Нехай зараз життя йде, як течію дихання, та зате за допомогою облаштування будинку її можна організувати про запас — для майбутнього нерухомого щастя і для дитинства".
Люди заперечують себе, свої інтереси заради майбутнього, заради мрії про нову людину, про сенс життя, про щастя дітей і чекають, що ось-ось воно настане, це "майбутнє нерухоме щастя". І хоча ми розуміємо, що будівельники дійсно хочуть зробити людей щасливими, але щось підказує нам, що це лише мрії, яким не судилося збутися. Ці люди будують утопічне місто щастя, але кожен їх крок руйнує надії на диво.
Зневага до власного життя, забуття себе породжує таке ж відношення до інших людей. Будівельникам майбутнього просто невідома ідея самоценности кожного людського життя. "Ти кінчився, Сафронов! Ну і що ж? Все одно я адже залишився, буду тепер як ти. Ти цілком можеш не існувати" — ось така епітафія на смерть побратима.
Землекоп Ч иклин — найсуперечливіший герой розповіді. Разом з Вощевым і Прушевским він старанно в'яже пліт, щоб "куркульський сектор їхав по річці в морі і далі". На пару з ведмедем-ковалем ходить по хатах розкуркулювати селян. Активіст отримує від Чиклина "ручний удар в груди", а потім, "для міцності його загибелі", Вощев "ударив активіста в лоб". Усі виявляються залученими в насильство.
Упродовж усієї повісті слово розходиться із справою. Самі благі помисли натрапляють на нездійсненність. Чиклин піклується про дівчинку Настю, його любов до неї, увага, скорбота за померлими приходять в жорстоке протиріччя з тією справою, в яку він включився.
"Робочий клас не цар, він бунтів не боїться", — самовдоволено прорікає Чиклин. Проте скоро з'ясовується, що боїться, і не лише бунтів. Бояться усього. Вощев боїться ночей і "сердечної спантеличеної"; Прушевскому "удома сумно і страшно"; Козлов побоюється, що його не приймуть в майбутнє життя, "ерли він представиться туди тужливим нетрудовим елементом"; піп, якого Чиклин б'є в обличчя, боїться впасти, щоб "не давати поняття про свою непокору".
І що ж це за щастя, якого усі хочуть? Це однакове для усіх і незмінне щастя, зупинене і остаточне. Загальнопролетарський будинок покликаний "організувати життя про запас для майбутнього нерухомого щастя", а Сафронов "щастя майбутнього уявляв собі у вигляді синього літа, освітленого нерухомим сонцем". І Вощев, сидячи на возі і спираючись спиною на труни, дивиться в небо і чекає звідти "резолюції про припинення вічності часу", адже саме він "сумував про майбутнє, коли усе стане загальновідомим і поміщеним в скупе почуття щастя".
Остаточно надії на щастя зникають із смертю Насті. Дівчинка, як мені здається, була для будівельників уособленням майбутнього, і ось її не стало.". Вощев став в нерозумінні над цією дитиною, що вщухла, — він вже не знав, де тепер буде комунізм на світі, якщо його немає спочатку в дитячому почутті і в переконаному враженні? Навіщо йому тепер потрібний сенс життя і істина всесвітнього походження, якщо немає маленької, вірної людини, в якій істина стала б радістю і рухом"?
Андрій Платонов доводить, що тільки відношенням до людського життя може бути виміряний і виправданий соціальний експеримент. Чи "не убувають люди в почутті свого життя, коли прибувають будівлі? Будинок людина побудує, а сам засмутиться. Хто жити тоді буде"?
Своєрідну картину майбутнього знаходимо ми і в романі Е. Замятина "Ми". Тут Єдина держава забезпечує для усіх "математично безхмарне щастя". І хоча люди живуть під яскравим сонцем, в красивих скляних будинках, зайняті загальною справою, хоча ним не про що турбуватися, тому що у них є усе: їжа, одяг, робота, дах над головою, — вони позбавлені свободи, у них немає навіть власних імен. Люди замість імен носять золоті бляхи з присвоєним номером. Навіть само поняття "людина" замінено поняттям "нумер". Люди, "щасливі нумера", сплять, їдять, працюють в один і той же час, по раз і назавжди встановленому порядку, вони відмовилися від живих почуттів, власних прагнень, природних бажань — від усього того, що робить одну людину несхожою на іншого. І багато хто дійсно вважає, що в цьому їх щасті.
Оповідач в романі Замятина, нумер Д-503, — "тільки один з математиків Єдиної держави". Він обожнює "квадратну гармонію". Його заповітна мрія — проінтегрувати грандіозне вселенське рівняння", "розігнути дику криву, випрямити її по дотичній — по прямій. Тому що лінія Єдиної Держави — це пряма... мудра з ліній".
Ідеал життєвої поведінки — "розумний механічний", а що усе, що виходить за її межі — "дика фантазія". Натхнення — "невідома форма епілепсії". До хворобливих фантазій відносяться мистецтво, література, наука, любов і свобода. У наявності революційне втручання держава у будову особи. "Я" перестає існувати як таке, — воно стає клітинкою загального "ми", піщинкою колективу, безликою частиною натовпу.
Назва роману "Ми" символічна. Це синонім однорідної маси, натовпу, зграї. Епоха, що породила антиутопію Замятина, — час урочистості безіменності, з друком "військового комунізму" і диктатури. З романом Замятина можна зіставити поему Маяковского "150 000 000". У прагненні створити грандіозний епос Маяковский представляється одним з 150 мільйонів, які і є колективним героєм поеми.
Ми прийшли, мільйони, мільйони трудящих,
мільйони працюючих і таких, що служать.
Ми прийшли з квартир... Ми спустилися з гір...
Мільйони живих цегляних і інших Іванов.
У своєму романі Замятин показує, як сама людська природа не виносить цього безособового існування. Дозрівають змова і повстання — за право на власні почуття, за право повернутися до нормального людського життя. Але кінець роману похмурий. Нумер Д-503 виліковується від нападів "хвороби" : над ним здійснюють "Велику операцію" — видалення "центру фантазій" шляхом "триразового пропалювання Х-променями "жалюгідного мозкового вузлика". Машина Єдиної держави сильніша. І тепер її вин тик здоровий: "Ніякого марення, ніяких безглуздих метафор, ніяких почуттів: тільки факти".
Важкий слід в душі залишає читання роману "Ми". Художня пародія на "комуністичний рай" у вигляді надказарми під величезним скляним ковпаком вірно позначила етапи радянської історії на 70 пар вперед. Це нагадує "залізну завісу" і Берлінську стіну, за якою знаходилися "ми", — радянські люди. Пронумеровані особини роману схожі з мешканцями Архіпелагу ГУЛАГ, які також позначалися номерами.
Твори Замятина і Платонова придбавають особливу актуальність у наш час. Читаючи їх, розумієш, наскільки близько ми підійшли до побудови такого суспільства. На мій погляд, чим щасливіше кожна людина, тим щасливіше суспільство, в якому він живе. Що стосується особистого щастя, то тут людина може і повинна сам влаштовувати своє життя, творити свою долю. Але як зробити усіх людей щасливими? Що таке загальнолюдське щастя? На ці питання відповідь як і раніше не знайдена... А чи буває воно, загальнолюдське щастя?
