| « Березень 2012 » | ||||||
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Вс |
| 1 | 2 | 3 | 4 | |||
| 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 |
| 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 |
| 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
| 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | |
18.45 Джованні Боккаччо | |
| Джованні Боккаччо 16.01.2011, 21:39 БОККАЧЧО, Джованні (1313 - 1375) БОККАЧЧО, Джованні (Boccaccio, Giovanni — 1313, Париж - 21.12.1375, Чертальдо, побл. Флоренції) — італійський письменник раннього Відродження. Позашлюбний син багатого флорентійського купця. Батько мріяв бачити в синові спадкоємця своєї справи і з 1324 р. віддав його на навчання у торгову школу, але, оскільки Джованні проявив цілковиту відразу до торгової професії, батько вирішив вивчити його на юриста. З 1330 р. Боккаччо відвідував лекції з юриспруденції в Неаполітанському університеті, але, захопившись поезією, полишив це заняття. Незабаром Боккаччо потрапив до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського — покровителя гуманістів, увійшов у коло «аристократів духу». В 1336 р. познайомився з Марією Д'Аквіно, жінкою вродливою і освіченою; за легендами, вона доводилася позашлюбною дочкою королеві Роберту. Боккаччо й сам був позашлюбним сином, і в їхньому коханні виникло почуття взаєморозуміння. Марія незабаром розлюбила його, але письменник проніс своє почуття через усе життя і оспівав її під іменем Ф'яметти (з італ. «Вогник»). Перший (неаполітанський) період творчості Боккаччо майже цілком поетичний, у ньому домінує середньовічна традиція. У цей період він створив ліричні сонети, роман «Філоколо» («Filokolo», 1336—1341), поему в октавах «Філострато» («Filostrato», 1338), потім «Тезеїду» («Teseida»). Другий період (флорентійський) і розквіт творчості письменника припав на 40—50-і роки. В 1340 р. Боккаччо повернувся у Флоренцію, вступив в один із цехів міста-комуни, беручи активну участь у його політичному житті. У 1349 р. після смерті батька його призначили послом Флоренції в Романы, але він незабаром повернувся назад і виконував літературно-дипломатичні доручення: здійснив поїздку в Равенну до дочки Данте Аліг'єрі, відвідав Ф. Петрарку, запрошуючи його повернутися у Флоренцію, звідки колись вигнали його батьків. Але найголовніші перемоги чекали його на суто літературному поприщі. У 1341—1342 pp. він написав пасторальну повість «Амето» («Ameto»), упереміж віршами та прозою, та алегоричну поему в терцинах «Любовне видиво» («Amorosa visione»). У 1345 p. Боккаччо закінчив два нові твори, в яких художнє новаторство проявилося безумовно, хоча жоден з творів не був ще шедевром. Це поема «Ф'єзоланські німфи»(«Ninfale Fiesolano») і роман у прозі «Ф'яметта» («Fiammetta»), обидва твори — етапи на шляху до «Декамерона». Пасторально-ідилічна поема «Ф'єзоланські німфи» складена з античних легенд і поетичних творів, особливо помітний вплив «Метаморфоз» Овідія. В основі сюжету — історія походження двох приток Арно — Африко та Мензоли. Прослідковуються в поемі й міфологічно переосмислені автобіографічні моменти. Виклад подій в цій поемі, написаній октавами, вирізняється жвавістю та захопливістю. Пастух Африко пристрасно покохав красуню-німфу Мензолу, одну з доброчесних войовниць богині Діани (богиня полювання у римлян). Африко приносить баранів до жертовника Венери, і улещена богиня кохання підказує юнакові план дій, обіцяючи при цьому свою допомогу: стріла Амура поцілить у серце Мензоли, і вона забуде про своє чоловіконенависництво. Довершена у психологічному аспекті друга частина поеми. Мензола шукає зустрічі з Африко, але не може відшукати його. Якось вона навіть підходить до хатинки, де проживають його батьки, але увійти не насмілюється. Вона так і не дізналася, що Африко пішов з життя, і продовжувала чекати на нього, коли відчула у своєму тілі незвичні відчуття. В цей момент у поемі з'являється потішна істота — стара німфа Сінедекк'я; досвідчена в акушерстві, вона й допомагає Мензолі підготуватися до народження дитини. Народження сина, радість Мензоли, її материнські почуття опоетизовані в поемі, як у полотнах ренесансних майстрів. Але короткочасним є материнське щастя німфи Мензоли: богиня Діана покарала грішну німфу, перетворивши її в річку. Другим твором, який став етапним на шляху до «Декамерона», був психологічний сповідальний роман «Елегії мадонни Ф'яметти» (часто його називають просто «Ф'яметтою»). Події у ньому значною мірою автобіографічні, оскільки це історія кохання, що закінчилося зрадою. Тільки у цьому випадку покинутою виявилась жінка. Боккаччо вклав пережиті ним страждання в історію жіночого кохання. Його Ф'яметта була йому не менш близькою, аніж Флоберу його пані Боварі («Пані Боварі — це я»). Але, обравши героїнею сповідального роману саме жінку, письменник збільшив дистанцію між автором та героєм твору. Розповідь ведеться від першої особи. Молода вельможна неаполітанка сповідається перед читачками в усіх колізіях свого кохання, детально відтворюючи кожен етап свого почуття. Боккаччо першим у середньовічній літературі зобразив люблячу жінку, котра в куртуазній літературі була лише об'єктом кохання. Боккаччо захищає право жінки на свободу серця і виправдовує подружню зраду Ф'яметти, не виправдовуючи при цьому зрадливого в коханні Панфіло. Роман «Ф'яметта» не лише психологічний, а й звичаєописовий твір, у якому розповідь про велике почуття жінки чергується з описом її суспільного життя: вона полює, стріляє з лука, мчить верхи, танцює, грає на різних інструментах. Проза Боккаччо цього разу життєподібна і цілком позбавлена алегорії. Зображення знехтуваного кохання настільки реалістичне, що деякі дослідники ставлять цей роман поряд з «Новою Елоїзою» Ж. Ж. Руссо і «Стражданнями юного Вертера» Й. В. Гете. Головний твір Боккаччо — «Декамерон» («Decameron»), задуманий у 1348 і створений у 1351—1353 pp. Назва книги грецького походження, в перекладі — «десятиденник», тобто «збірка новел з обрамленням». Така композиція стала вже традицією в літературі, достатньо згадати східну «Тисячу та одну ніч», італійську збірку межі XIII і XIV століть «Новеліно». Боккаччо водночас став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону «готичної вертикалі» (від низького — до високого), відповідним чином розташувавши новели. А саме поняття низького та високого автор «Декамерона» витлумачив з гуманістичних позицій, так що і самі новели, і спосіб їхньої композиції набули гуманістичної тенденції. Боккаччо черпав сюжети з різних джерел: тут античні легенди, середньовічні перекази, куртуазні повісті, міські фабльо, але найчастіше — сучасні письменнику анекдоти та реальні випадки з життя. Новели систематизовані: першими йдуть сатиричні, потім — авантюрні з крутійськими, але загалом привабливими героями, а кінцеві новели — про людську шляхетність, де персонажі явно ідеалізовані. Задум «Декамерона» позначений впливом Данте: якщо згадати, що у «Божественній комедії» нараховується рівно сто пісень і епізоди так само вибудовані за принципом готичної вертикалі, від низького до високого, від грішників «Пекла» до найсвятіших «Раю», схожість обох композицій стає очевидною. Та й концепція світу була також гармонійною — доброго і злого у світі порівну, при цьому зло внизу, а добру належить вись, що певною мірою уособлювало собою і майбутнє. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що дантівську композицію космічного простору він переніс винятково на одне лише земне, повністю вилучивши образи чортів та ангелів і відмовившись від алегоричного зображення життя. Універсальність «Декамерона» задовольняється самим лише земним простором. Обрамлююча новела не заявляє одразу ж про нові гуманістичні принципи естетичного зображення дійсності. Змальована чума у Флоренції 1347 р. — це опис очима очевидця. Розповідь сконденсована у конкретному художньому часі — близька письменникові сучасність. Водночас обрамлююча новела має й умовності, у ній розрізняються доля спільна і доля індивідуальна: в «холерному» місті все ж існують Божі храми, осередки культури і милосердя, і в одному з них, у церкві Санта Марія Новелла, — автор конкретний в адресуванні подій — зустрічаються сім юних вродливих жінок — Пампінея, Ф'яметта, Філомена, Нейфіла, Емілія, Лауретта, Еліза. Згодом з'являються і троє шляхетних юнаків: Панфіло, Філострато та Діонео. Молоді люди змовляються покинути Флоренцію і перебути холеру в одній із заміських вілл. Саме їхнє гаяння часу є зразком нового, гуманістичного спілкування, культурного дозвілля, скрашеного небайдужістю молодих людей, яка, проте, жодного разу не переходить в куртуазне залицяння і не передбачає серйозної пристрасті. Новела-обрамлення залишається у цьому плані статичною, її функції — охоплювати собою всі інші новели, з якими вона співвідноситься як ідеальне з реальним, умовне — з конкретним. І все ж таки внутрішня композиція обрамлюючої новели — контраст поміж хаосом як найстрашнішим життєвим явищем і гармонійною людською особистістю, представленою десятьма оповідачами. У «Декамероні «проблематика загальнолюдська і водночас соціальна. Перша новела першого дня розпочинається словами: «Повідають люди про Мушатта Францезі, що як і зробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація їхати до Тоскани ...» Перед читачем конкретні риси епохи, коли купці запановували і досягали дворянських титулів, але в подальшому йтиметься не про багатія Францезі, а про бідного нотаріуса Шапелето, негідника, який є втіленням усіх можливих загальнолюдських вад. Попри все, Шапелето не тільки знаходить за земного життя покровителя в особі найбагатшого купця Францезі, а й після смерті ухитряється потрапити до святих, мощам якого поклоняються парафіяни. Боккаччо не лише зображує злочинця-негідника, від природи жорстокого і злого, але і його суспільну іпостась: законник, згодом завдяки жахливій брехні і передсмертній сповіді — навіть святий. Боккаччо створює «портрет в соціальному інтер'єрі», показуючи виникнення лжеавторитету. В образі Шапелето намічені риси майбутнього Тартюфа, а також «святої Орберози» («Острів пінгвінів» А. Франса), це образ великого узагальнення. Сатира Боккаччо спрямована проти багатьох статусів феодалізму: дворянських привілегій, грубого насильства володарів, самодержавства та свавілля. Антиклерикальна сатира в «Декамероні» перш за все спрямована проти релігійного аскетизму. Боккаччо охоче вибачає прогріхи юним черницям, котрі хитро оминають монастирські заборони, але жорстоко висміює лицемірних старих гріховодників. Достатньо згадати новелу, в якій ігуменя монастиря вночі вибігає зі своєї келії, щоб упіймати на гарячому юну черничку, і похапцем одягає на голову кальсони свого дружка (друга новела дев'ятого дня). Служителі церкви у Боккаччо — дармоїди, шахраї, розпусники і лицеміри, які прикидаються мудрецями та аскетами, письменник-гуманіст часто ставить їх у найкомічніші ситуації, висміюючи брехню різного ґатунку суспільних лжеавторитетів. З явною симпатією змальовує епізоди земного кохання, котре у нього завжди поєднує плотське та духовне, і ніколи не виступає самим лише плотським інстинктом. Природному началу Боккаччо протиставляє неприродні закони суспільства, церковний аскетизм і заборони станового характеру. Одна з найкращих у «Декамероні» — перша новела четвертого дня про принца Танкреда Салернського, який убив коханця своєї дочки Гісмонди і підніс їй у золотій чаші серце коханого. Танкред не був жорстоким від природи, але, амбіційний у питаннях честі, не міг знести того, що його дочка покохала простого слугу Гвіскардо і принизилася до таємного зв'язку. Принц Танкред хотів присоромити дочку, але саме вона присоромила старого батька, пояснивши йому, що Гвіскардо був шляхетною і гідною людиною, тому що «бідність ні в кого не відбирає шляхетності, лише багатство». І хоча Гісмонда та Гвіскардо не були рівними за соціальним становищем, кохання їхнє було рівним, після загибелі коханого Гісмонда помирає з горя на очах у приголомшеного батька. Варта уваги й новела про Грізельда (десята новела десятого дня), присвячена прикладам людської шляхетності. У композиції «Декамерона «Грізельда посідає таке саме почесне місце, як у дантівському «Раю» святі, що сидять біля престолу Діви Марії. Дослідники запевняють, що Грізельда була реальною особою і події новели мають якесь реальне підґрунтя. Боккаччо надав їм гуманістичної тендеційності. Маркіз Салюццо неодноразово піддавав випробуванню свою дружину, переконував її, що повинен убити їхню новонароджену дочку, а потім сина, оскільки вони плебейського походження. Насправді він не вбивав своїх дітей, а лише віддав їх на виховання своїм вельможним своякам. На завершення маркіз вигадав нове випробування: прогнав Грізельду до батька, оголосивши, що одружується з іншою. Поважаючи хазяйські таланти Грізельди, він звелів їй приготувати весільний бенкет і прислуговувати за весільним столом. Грізельда виконала все з покірністю і гідністю, властивим лише натурам незвичайним, і лише після цього маркіз Салюццо вибачився перед дружиною, повернув її у свій дім і віддав обидвох дітей. Відтоді його життя з дружиною було безхмарним. У цій новелі автор протиставляє два типи шляхетності — шляхетність походження і шляхетність душі, моральна вищість Грізельди над маркізом Салюццо безсумнівна. Художня структура боккаччівської новели вирізняється рідкісною розмірністю, її події динамічні та викінчені, велика роль побутових та психологічних деталей. Боккаччо прославив новелу як жанр, виділивши її головний жанротворчий компонент — несподівану розв'язку, завдяки якій смисл новели сконцентрований в одній події. Новелістичні закінчення у Боккаччо найчастіше демонструють людину у несподіваному для неї ракурсі, більше того, несподіване закінчення часто передає зміни у свідомості, душі, взагалі у психології людини, які відбулися в часи Відродження. Концепція людської особистості в автора «Декамерона «цілком гуманістична, особисті заслуги людини він поціновує більше, аніж приналежність до шляхетного роду. Саме кохання, яке у Боккаччо завжди гармонійно поєднує плотське і духовне начала, є вираженням людяності. Змальовуючи жваві епізоди життя, психологізовані характери, Боккаччо не цурається і повчальності. Його десять персонажів з обрамлюючої новели вислозлюють свої думки з приводу новел, ці десять персонажів — голос автора, в міркуваннях якого можуть зустрічатися і суперечливість, і різноголосся. Стиль розповіді в «Декамероні» просторічний, близький до розмовного, зі значною кількістю побутової лексики, хоча в її вживанні автор знає міру. Якщо можна сказати, що Данте створив мову італійської поезії, то Боккаччо створив мову італійської прози, майже незмінну від часів «Декамерона». Новела Боккаччо широко вводить діалог, що було його художнім новаторством, вона настільки багата на події, що драматурги багато разів запозичували сюжети з «Декамерона «для своїх драм. Драма В. Шекспіра «Цимбелін» і комедія «Кінець — ділу вінець» написані за новелами Боккаччо (дев'ята новела другого дня і дев'ята новела третього дня), у комедіях Лопе де Веги, Ж.Б. Мольера використані елементи боккаччівських фабул. Український композитор Д.С. Бортнянський написав оперу на сюжет новели про сокола — «Сокіл» (1786). Ранній Ренесанс ще не створив реалістичного художнього методу, але проклав йому шлях і мав певні вагомі досягнення, які й дозволяють говорити про реалізм Боккаччо в «Декамероні». Тут є ознаки соціального реалізму, «висміювання станових привілеїв» (Б. Храпченко), і хоча глибокі психологічно розвинуті характери ще відсутні, немає їхнього розвитку, але почасти психологічна аргументація дуже точна. Італійського письменника-гуманіста споріднює з В. Шекспіром рідкісне розмаїття життєвих картин, поєднання трагічного, драматичного, комічного, веселого в цих малих фресках, які сумарно складають широку панораму життя епохи раннього Відродження. Після «Декамерона «письменник вже не створив нічого значного. У 1355 р. він написав повість «Крук» («Corbaccio»), яка має й іншу назву — «Лабіринт кохання». Цей пізній твір змальовує непривабливі сторони земного кохання і сімейних взаємин. Жінка, на захист якої автор «Ф'яметти» сказав так багато, у цьому творі постає як істота облудна і вкрай нечепурна. Останні 15 років Боккаччо присвятив філологічним студіям, він познайомився з греком Леонтієм Пілатом, вивчив грецьку мову і взявся перекладати Гомера, переклад був закінчений у 1367 р. (спільно з Л. Пілатом). Наприкінці життя Боккаччо створив велику працю, присвячену Данте, якого обожнював. У 1363 р. він написав «Життя Данте Міг'єрі» («Vita di Dante Alighieri»), користуючись зібраними усними матеріалами, розповідями та спогадами рідних, дітей поета та старожилів, які в юності особисто були знайомі з автором «Божественної комедії». Можна стверджувати, що Боккаччо заклав основи дантології. У 1373 р. за дорученням Флорентійської комуни Боккаччо читав лекції про Данте в церкві Сан-Стефано, він встиг прочитати 60 лекцій, з яких і склав коментар до перших 17 пісень «Божественної комедії», які стали в пригоді всім пізнішим коментаторам Данте, оскільки вони не мали більш надійного фактографічного джерела, аніж коментар Джованні Боккаччо. Наприкінці життя автор «Декамерона «дуже змінився, неодноразово хотів зректися свого шедевру і знищив би його, коли б це було можливо. Все частіше поринав він у думки про смерть і страх перед потойбічними муками, зблизився з церковниками і багато каявся у колишніх прогріхах. З-поміж трьох великих флорентійців (Данте, Петрарка, Боккаччо) він один провів останні роки у Флоренції. Уже важкохворим, Боккаччо приїхав помирати в Чертальдо, маленьке містечко побіля Флоренції, звідки походили предки його батька, ймовірно, прості селяни. Вплив Боккаччо на літературу Відродження був значним, він став школою для майже всіх прозаїків Італії, його учнями і послідовниками були Ф. Саккетті, П. Браччоліні, М. Гуардаті, А. Фіренцуола, М. Банделло, Дж. Чінтіо, в Англії його послідовником був Дж. Чосер, який самобутньо потрактував сюжети «Декамерона «у своїх «Кентерберійських оповіданнях»; у Франції його шанувальницею була Маргарита Наваррська, яка написала «Гептамерон»; в Іспанії — Л. де Вега і М. де Сервантес. «Декамерон «значно вплинув на німецьку антиклерикальну новелу епохи Реформації. Боккаччо справив великий вплив на подальший розвиток реалізму в літературі Відродження і пізніше — в XVII та XVIII ст. В Україні наприкінці XVII — поч. XVIII ст. з'явився перший український віршований переказ дев'ятої новели четвертого дня, здійснений з віршованої польськомовної переробки. Боккаччо серед інших італійських поетів Відродження згадує герой повісті Т. Шевченка «Варнак». У 1879 р. у львівській газеті «Правда» було опубліковано переклад фрагменту твору. Повністю «Декамерон» вийшов друком 1928 р. у перекладі Л. Пахаревського і П. Майорського, а в 1964 р. — у неперевершеному перекладі М. Лукаша. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
