Народився В. Винниченко 1880 р. в с. Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер с. Григор'ївка Кіровоградської обл.).
Спочатку навчався у сільській народній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП.
Навчання давалося майбутньому письменникові нелегко, оскільки обставини зовсім не сприяли отриманню освіти. Однак у 1900 р. у Златополі він екстерном склав іспити за середню школу. Незважаючи на виразне небажання вчителів видати учневі атестат зрілості, під натиском директора гімназії здібний юнак його одержав. Наступного року він вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Під час навчання в університеті В. Винниченко був ув'язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців його випустили «на поруки»за браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити у великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч»до «Літературно-наукового вісника»в Галичині. Але тоді твір не надрукували (це сталося значно пізніше — у 1906 р.).
У1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса»(відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка було позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу Володимира на товаришів-військових, тримала його під арештом — у канцелярії. Але він, переодягаючись в цивільне, вночі тікав з казарми й віддавав свій час роботі серед київського пролетаріату. Цю діяльність було викрито, і Винниченко мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця»та «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми.
У 1903 р. при перевезенні нелегальної літератури з Галичини до Києва (на кордоні) Винниченка було знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язницю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне «злочинство»(провіз нелегальної літератури) він мав бути суджений окремо. Після півторарічного ув'язнення його було звільнено з фортеці через проголошену амністію.
Під час ув'язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота»навіть одержала першу премію «Киевской Старины».
У 1905 р. Винниченко під чужим прізвищем повернувся в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я. Наступного року він мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг»та ін. З'явилась друком перша збірка оповідань Винниченка «Краса і сила»і як реакція — відгук І. Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої, тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».
У 1907 р. Винниченко був знову заарештований у Києві й посаджений в знамениту Лук'янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени РУП). Через вісім місяців Винниченка було випущено. Довідавшись про те, що за свою політичну діяльність має бути засуджений на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми («Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти»),
У1908-1909 рр. Винниченко перебував у Швейцарії, Італії та Франції.
Протягом 1910-1913 рр. письменник продовжував жити за межами Російської імперії — у країнах Європи (Франція, Німеччина, Росія, Галичина, Буковина). У цей час у російському перекладі виходить його твір «Чесноти з собою».
У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, де перебував на нелегальному становищі. Александринський театр у Петрограді прийняв до постановки його п'єсу «Брехня»(«Ложь»).
У 1916 р. він перебував у Москві та Петрограді, видавав журнал «Промінь». У 1917 р. переїхав в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії, нового уряду Української Народної Республіки.
Революція 1917 р. застає письменника в Москві. Упродовж трьох років, змінюючи різні посади, Винниченко прагне принести якнайбільшу користь Україні, її народові. Хоча він вважав себе марксистом, але його світогляд перебував під впливом гуманізму й західного лібералізму. Гуманізм більшовикам був ні до чого. За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу... Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».
В. Винниченко був автором усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем'єра він засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. Винниченко очолював Директорію, але згодом був усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, письменник організував у Австрії Закордонну групу українських комуністів.
У 1920 р. Винниченко повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років письменник жив у Франції. Помер 6 березня 1951 р. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.
Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 р. писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».
П'єси В. Винниченка «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх», перекладені на німецьку мову, з'явилися в театрах Німеччини та інших європейських країн. Перекладено і його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля». На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пантера», сценарій якого побудовано на п'єсі В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр ім. Івана Франка здійснив постановку п'єси «Над». Ще раніше його п'єси ставилися не лише в Києві й Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві та Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п'єс обговорювали з драматургом К. Станіславський і В. Немирович-Данченко, М. Садовський і Г. Юра. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі»поставив «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя»за участю режисера-постановника Гната Юри.
В. Винниченко написав понад сто оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений).
Основні твори: збірка оповідань «Краса і сила», романи «Заповітбатьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне!», перший український науково-фантастичний утопічний роман «Сонячна машина», драми «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Між двох сил», «Гріх».