Борис Дмитрович Гріиченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської обл.) у збіднілій дворянській родині.
Протягом 1874-1879 рр. Грінченко навчався у Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений та ув'язнений за зв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті.
Екстерном склавши іспит на народного вчителя, у 18811894 рр. він працював учителем на Харківщині, Сумщині, Луганщині (окрім періоду 1886-1887 рр., коли перебував на посаді статистика в губернському земстві на Херсонщині). Спілкувався з відомою діячкою народної освіти X. Д. Алчевською. На її запрошення він разом з дружиною працював у народних школах Харкова.
У 1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, він організував видання бібліотечки народно-просвітніх книжок, став одним із керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою — упорядкував музей української старовини В. Тарновського.
3 1902 р. письменник жив у Києві. У 1905 р. він редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка»(згодом — «Рада»), наступного року — журнал «Нова громада». Згодом Грінченко став керівником київського товариства «Просвіта», одним із організаторів Української радикальної партії (УРП).
В останні роки життя Грінченка посилилось переслідування його владою. Письменник зазнав недовгочасного арешту.
Жандарми довели до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який Грінченко захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, він виїздить на лікування до Італії.
Письменник помер 6 травня 1910 р. у місті Оспедалетті в Італії. Його тіло було перевезене в Україну й поховане на Байковому кладовищі в Києві.
Борис Дмитрович Грінченко відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадський діяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка»(1884), «Під сільською стріхою»(1886), «Підхмарним небом»(1893), «Пісні та думи»(1895), «Хвилини»(1903).
Особливо вдавалися Грінченку твори з життя дітей: «Олеся»(1890), «Украла»(1891), «Кавуни»(1891) та ін. Вони відзначаються авторським гуманізмом і глибиною проникнення у світ дитячої психології. Здавна хрестоматійним стало оповідання «Олеся», де йдеться про юну героїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: «Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відтіль». Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові, наголошує, що кожен має боронити свій край, не шкодуючи життя.
Б. Грінченко також досяг значних успіхів як учений. Особливо цінними є його збірники етнографічних та фольклорних матеріалів «Думи кобзарські»(1897), «Етнографічні матеріали»у 3-х томах та чотиритомний «Словарь української мови»(1907-1909). Як діяч народної освіти Грінченко писав підручники, педагогічні розвідки тощо. Він же є автором першої книги для читання в школі українською мовою — «Рідного слова».
Літературознавець С. Єфремов у постаті Грінченка вбачав «символ цілої епохи безмежного гніту, з одного боку, і дужого відпору та громадської одсічі — з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю».
Основні твори: «Дзвоник», «Каторжна», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Соняшний промінь», «Брат на брата», «Ясні зорі», «На новий шлях», «Олеся», «Украла», «Серед чужих людей», «Батькой дочка», «Сама, зовсім сама».