Протягом 1912-1916 рр. хлопець навчався у церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом — у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі. У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів над дядьком і 92-річним дідом: їх нелюдськи кололи багнетами, у них стріляли з револьверів. Ці смерті страшенно вразили майбутнього письменника. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе побачене народжувало протест у душі Івана.
У 1922-1926 рр. майбутній письменник викладав малювання, працював на шахтах Донбасу. У1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». У цей же час він учителював, писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.
Протягом 1926-1930 рр. Іван Багряний навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, оскільки, як зазначалося, виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна»ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». Подруге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
У1928 р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька, що на Полтавщині, протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного,.1929 р., з'явилася друком збірка поезій «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола»і «Комета»потрапляють тільки до архівів НКВС. Тоді ж І. Багряний написав поему «Аве Марія», де в присвяуі розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без цензурного дозволу, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Звичайно, подібний твір не міг залишитись непоміченим владою.
У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка»видало роман у віршах «Скелька», але книгу було конфісковано. Наступного року з'явилась стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
У 1932 р. І. Багряний був заарештований «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці»та засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурський лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був удруге заарештований,
роки й 7 місяців сидів у Харківській в'язниці (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).
У1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений з-під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини».
початком війни потрапив до народного ополчення, брав активну участь у діяльності ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами У ПА.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався.
У1944 р. І. Багряний розійшовся у поглядах з керівництвом У ПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Місцем його постійного перебування в еміграції стає Новий Ульм. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. У 1945 р. І. Багряний заснував газету «Українські вісті», при якій почали діяти кілька ви-давництв, зокрема «Україна», «Прометей», де з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Також він взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об'єднання українських письменників «Слово»з центром у Нью-Йорку.
Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?»(1946)1. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. Зокрема він писав: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлеровська. Коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький».
У 1948 р. І. Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).
Помер письменник 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).
У 1991 р. Івана Багряного було посмертно реабілітовано і відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.
Основні твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою»; повісті «Маруся Богуславка»(перша частина трилогії «Буйний вітер»), «Огненне коло», «Розгром», повість-вертеп «Морітурі», комедія «Генерал», віршований памфлет «Антон Біда — герой труда», твори для дітей, тексти популярних пісень і маршів.
