Грамоти письменник вивчився за допомогою матері та діда, старосвітського священика. У 1844 р. помер батько О. Кониського, залишивши своїх дітей сиротами і без матеріального забезпечення. У цьому ж році мати віддала Олександра до підготовчої школи в Ніжині. Хлопчик робив великі успіхи в навчанні, за рік підготувався до вступу до гімназії. Як син зубожілих дворян, О. Кониський проживав у сирітському домі (бурсі для шляхетних дітей), звідки ходив до Чернігівської гімназії.
ВІЇ років Кониський почав писати вірші російською мовою. У четвертому класі він дістав «Кобзаря»Шевченка і під його впливом став писати українською мовою, за що був виключений з гімназії (1849).
Потім О. Кониський записується до Ніжинської гімназії, якої не закінчив через брак коштів і через хворобу очей; змушений зайнятися лікуванням.
У 1854 р. О. Кониський влаштовується на службу в суді, спочатку в Прилуках, а потім у Полтаві, вперто й наполегливо готуючись до нелегкої життєвої дороги. Багато читає історичної та художньої літератури: Руссо, Жорж Санд, Теккерея, Діккенса, Вольтера, Бюхнера, Фейербаха та ін. Особливе враження справили на нього альманахи «Ластівка»Є. Гребінки та «Молодик»І. Бецького. Також О. Кониський посилено вивчає юриспруденцію, готуючись скласти іспит на кандидата права (закон не вимагав для цього університетської освіти). Специфіка нової праці змушує О. Кониського багато їздити по Ніжинській і Полтавській губерніях. Своїми враженнями і болем від побаченого він поділиться в автобіографічній повісті «Молодий вік Максима Одинця»й у вірші «Розмова Музи з Поетом».
У 1856 р. О. Кониський оселився у Полтаві, де спочатку служив у суді, а потім дістав адвокатську практику. Літературну діяльність почав 1858 р. Кониський — автор поезій, повістей, драм, оповідань. Крім того, у цей час він виступає з публічними лекціями, пише підручники для початкової школи «Українські прописи»(1862), «Арихметика, або Щотниця» (1863); відстоює потребу відкриття національних шкіл і викладання в них українською мовою. З цією метою до цензури було подано підручники з географії та історії, а також книжку для народу з правознавства; жодна з них, проте, не була допущена до друку і жодної не повернули авторові.
Коли було арештовано майже всіх членів Полтавської Громади (О. І. Строніна, А. Л. Шиманова, В. С. Шевича, В. В. Лободу), у О. Кониського вчинили обшук, під час якого вилучили зошит із щоденними записами «вражень»про губернаторську «діяльність»Волкова. Письменник потрапляє в «немилість» жандармерії; на нього сиплються доноси, за ним встановлено поліцейський нагляд; йому, як і В. Антоновичу та П. Чубинському в Києві, інкримінують те, що він «їздить по селах та наущає народ різати панів», веде малоросійську пропаганду. І хоч ніякого «злочину»доведено не було, О. Кониського без суду і слідства засилають до Вологди (1863).
Нездоровий клімат, ускладнення хвороби, безвихідь і розпач мало не звели його в могилу. Та купець Пестер з сусіднього містечка Верховожа не тільки взяв О. Кониського до себе, створивши йому людські умови життя, але й, використавши свої зв'язки з губернатором, домігся для нього дозволу проживати в південному містечку Воронежі, батьківщині П. Куліша. У домі цього купця О. Кониський знайшов і свою долю — Марію Пестер, з якою одружився. На пам'ять про день одруження (10 січня 1865 р.) було написано вірш «До М. О. К».
Свої невільничі переживання, болі й почуття О. Кониський ще не раз відтворить в поезіях («Я не боюсь тюрми», «Не для мене прийшла», «Мої кучері опали», «Буває інколи порою»таін.)івпрозі(«АнтінКалина», «ЮрійГоровенко», «Семен Жук і його родичі»та ін.).
Хвороба дошкуляла письменникові нестерпно. Існувала загроза втратити зір, тому О. Кониський домігся дозволу (з допомогою тестя) від самого царя на лікування за кордоном. Коли він їхав через Петербург, то не міг не скористатися нагодою відвідати М. Костомарова, з яким листувався ще з Полтави, після виступу історика в «Основі»на захист української мови. По дорозі в Дрезден він також зупинився у Львові, щоб підготувати ґрунт для співпраці галичан і наддніпрянців. Програма дій О. Кониського імпонувала галичанам, які почали велику працю на ниві національного відродження.
Зі Львова О. Кониський поїхав до Дрездена (1866) до відомих лікарів. Одне око врятувати не вдалося, та й загальний стан, незважаючи на старання лікарів, не поліпшився.
О. Кониський послав клопотання до Петербурга, у якому просив дозволу поселитися на півдні з огляду на його здоров'я. Міністр Валуев призначив йому Херсонську губернію. З'явився проблиск надії жити в Єлисаветграді, та губернатор, застраховуючи себе від зайвих ексцесів, направив його в глухе містечко Бобринці. Відсторонений від громадського життя, «захищений»поліцією, він був дуже самотнім і пригніченим. Єдиною розрадою було спілкування з М. Кропивницьким — секретарем міської ради, актором, композитором і режисером аматорського театрального гуртка.
У 1866 р. О. Кониський склав іспит на кандидата права, в кінці цього року дістав дозвіл на переїзд до Катеринослава і заняття адвокатською практикою.
У 1872 р. з О. Кониського було знято політичний нагляд і дозволено оселитися в Києві. Тут він стає членом Старої Громади, не поділяючи радикалізму її лівого крила (М. Драгоманова, В. Ковалевського, Ф. Вовка), виступає з публіцистичними літературно-критичними статтями в російській періодиці («ВестникЕвропы», «Русскаямысль», «Страна», «Юридический вестник»та ін.). З його ініціативи у Львові було засновано Товариство ім. Т. Шевченка (1873), якому О. Кониський після своєї смерті заповів 10 тис. крб.
Ставши співробітником «Правди»і Товариства, О. Кониський дістав можливість відновити перервану засланням публіцистичну і літературно-критичну роботу. Його ім'я набуває дедалі більшої популярності.
Як член міської ради Києва, О. Кониський звертається до міністра освіти про скасування ганебного указу 1876 року. Якраз у цей невеличкий проміжок часу (1880-1881) цензура дещо послабила тиск і допустила до друку поодинокі науково-популярні брошури українською мовою, переклади художніх творів. «Українство»О. Кониського набуло громадянського звучання.
У 1881-1882 рр. О. Кониський співпрацював у львівському журналі «Світ», ставши його найактивнішим дописувачем. У перших номерах «Світу»він публікує п'ять «Листів про Ірландію»(1881), які мали широкий резонанс і були видані окремим відбитком після смерті письменника (1904) із передмовою І. Франка.
У 1884—1885 рр. О. Кониський займався реформуванням журналу «Зоря»і відродженням «Правди»— місячника політики, науки і письменства.
З 1884 р. він щорічно відвідував Галичину: бував у Станіславі, Стрию, Коломиї, Микуличині, Підбужжі, Чернівцях. Там його з однаковою повагою сприймало старше і молодше покоління: на знак подяки львів'яни вшановують його заслуги святом з нагоди 25-ліття літературної діяльності.
У 1888 р. О. Кониський їде до Галичини з дуже поважною місією — примирити поляків з галичанами. Ця спроба, як і перша, Кулішева, не вдалася, хоч деякий позитивний наслідок все-таки був: О. Кониський домігся відкриття у Львівському університеті кафедри української історії з українською мовою викладання. Очолив її, а також щойно реформоване Наукове Товариство імені Т. Шевченка Михайло Грушевський.
Повернувшись до Києва, О. Кониський із запалом взявся до найважливішої в його житті праці — біографіїТ. Шевченка, якій віддав свої останні десять літ творчої праці.
Упродовж 1892-1897 рр. він опублікував понад двадцять нарисів, розвідок, переважна більшість матеріалів яких вперше вводилась у науковий обіг.
Помер письменник у 1900 р.
Основні твори: поезії «Я не боюсь тюрми», «Не для мене прийшла», «Моїкучері опали», «Буває інколи порою»таін.; проза «Антін Калина», «Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі»; біографія Т. Шевченка.