Михайло Кіндратович, батько майбутнього письменника, довго перебував на царській службі, потім звільнився та у пошуках роботи опинився на хуторці з назвою Чечва, найнявся служити в маєток поміщиці-німкені фон Рот і невдовзі одружився з Параскою Олександрівною Балаш. У гуморесці «Моя автобіографія» Остап Вишня так сказав про батьків: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосерд ному».
Після закінчення двокласної школи хлопець навчався у військово-фельдшерській школі в Києві.
31 вересня 1917 р. Губенко став студентом історико-філологічного факультету Київського університету.
Друкуватися почав 1919 р. під псевдонімом Павло Грунський. «Про велике чортзна-що», «Антанта», «Демократичні реформи Денікіна»— перші політичні фейлетони сатирика на тему білогвардійщини. У них відразу проявилося самобутнє художнє мислення письменника, його яскравий індивідуальний стиль.
То був справжній громадянський подвиг молодого письменника: за такі повні презирства і гніву слова йому загрожував розстріл. Через багато років Остап Вишня у своєму щоденнику «Думи мої, думи мої...»напише: «Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові». У своїх оригінальних «Розповідях про неспокій»Юрій Смолич зазначає: «Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні»(йдеться про кам'янець-подільський період його творчості)... Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з'явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований. Невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь: добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадянськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був, та через ВУЦВК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів до себе в редакцію».
Уперше літературний псевдонім Остапа Вишні з'явився 22 липня 1921 р., коли в газеті «Селянська правда»був опублікований фейлетон «Чудака, їй-богу!», в якому автор устами наївного, щирого і кмітливого пастушка Остапа дотепно викриває подвійну мораль окремих попів-зальотників.
У 20-х — на початку 30-х років Остап Вишня працює в газетах та журналах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», «Червоний перець», друкує фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутрішнього і міжнародного життя. Пише він натхненно, швидко, дотепно. Лише за два роки (1923-1924) в одних тільки «Вістях ВУЦВК»сатирик опублікував п'ятсот творів.
Фейлетони й гуморески Остапа Вишні виходять також окремими книгами: «Діла небесні»(1923), «Вишневі усмішки сільські»(1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Ану, хлопці, не піддайсь!»(обидві — 1924), «Вишневі усмішки кримські»(1925), «Лицем до села»(1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки літературні», «Вишневі усмішки театральні»(1927), «Вишневі усмішки закордонні»(1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по 45 разів.
У процесі натхненної праці народився й сформувався створений Остапом Вишнею новий жанр — усмішка, різновид фейлетону та гуморески.
Остап Вишня тонко відчував комічне й глибоко осягнув його закони, невтомно шукаючи нових прийомів і засобів творення комічного.
Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.
Основні твори: «Вишневі усмішки кримські», «Лицем до села», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки літературні», «Вишневі усмішки театральні», «Вишневі усмішки закордонні».
