Іван ФРАНКО

ПРОЛОГ ДО ПОЕМИ "МОЙСЕЙ"

Народе мій, замучений, розбитий, 
Мов паралітик той на роздорожжу, 
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу, 
Від сорому, який нащадків пізних 
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних 
Записано в сусідів бути гноєм, 
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм 
Укрита злість, облудлива покірність 
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність? 
Невже тобі лиш те судилось діло, 
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло 
До тебе найсвятішою любов'ю, 
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю 
Твоїх борців? Йому вже не пишаться 
У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться 
І сила й м'якість, дотеп і потуга 
І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга, 
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, 
Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання 
Тобі судились! Вірю в силу духа 
І в день воскресний твойого повстання…

О, якби хвилю вдать, що слова слуха, 
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну 
Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну, 
Що міліони порива з собою, 
Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, 
Роздертим сумнівами, битим стидом, — 
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом 
Засяєш у народів вольних колі, 
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі 
І глянеш, як хазяїн домовитий, 
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, 
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, 
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.