Батько був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Хлопчик з жадібністю вбирав нові знання. Мати Сафта і сестра Марія знали багато народних пісень і часто співали їх. Наслідуючи коломийки, Дмитро Загул почав складати перші власні пісні.
Сестра Марія навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано зацікавився художньою літературою. Спершу — пригодницько-фантастичними ромайами, пізніше — творами М. Гоголя, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка.
1902 р. помер батько Дмитра, і жити стало ще важче, однак на його здібності звернув увагу директор школи. Він послав хлопця на навчання до Чернівецької класичної гімназії, яку той закінчив 1912 року. Під час навчання юнак очолив творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори — В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. До їхньої поетичної творчості, крім вчителівсловесників, виявили увагу О. Маковей, О. Кобилянська, С. Яричевський, а також популярні тоді «молодомузівці».
Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав українською мовою другу пісню «Енеїди»Вергілія, кілька горацієвих сатир та «Пісні про дзвін»Ф. Шіллера. З власних поезій 1909 р. він надрукував вірші «Високо вгору здійму свої руки»та «Що мені із того, мила»в газеті «Буковина».
Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством. 31912 р. працював у чернівецьких газетах «Нова Буковина»та «Народний голос», де й опублікував цикли поезій «Весняні мрії», «Думки», «Втемряві»та «Хвилі кохання». У 1913 р. у Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета «Мережіу. ка». У ранніх творах Загула помітний вплив модерністів.
Незабаром Д. Загул вступив на історико-філологічний фа>а. культет Чернівецького університету, але подальший життєвий шлях поета зламала імперіалістична війна. У 1915 р., за коли російські війська відступали з Буковини, його було взяо. то заручником і відправлено до Нижнього Новгорода. Там він одружився і згодом разом із дружиною переїхав до Одеси, звідти — до Києва, де працював бухгалтером, санітаром, учиI телем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.
У1918 р. Дмитро Загул видав збірку віршів «З зелених гір», завдяки якій здобув певну літературну славу, хоча, як писав пізніше О. Білецький, «і ритм вірша, і образна символіка майже не підноситься... вище за середній рівень українського модернізму». Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав «вростати»в метафізичну схему символістської теорії. Я. Савченко назвав такий символізм «поміркованим, прим'якшеним, і до певної міри філософічним»: «І небо його вабить, але й земля солодка».
У 1918 р. Д. Загул пристав до об'єднання письменниківсимволістів «Музагет», що стояло на позиціях чистого мистецтва. Драматичні події 1919-го р. відбилися у мотивах лірики, що ввійшла до збірки «На грані»(1919), яку О. Білецький назвав однією з найстрашніших книжок українського модернізму, проявом крайнього соліпсизму й безнадійної містики.
Після закінчення Громадянської війни в Україні Дмитро Загул активно включився у громадське життя й культурноосвітню роботу.
З вересня 1922 р. Д. Загул спочатку просто вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік він переїжджає до Києва, де займає посаду редактора сценарного відділу «Українфільму!», а згодом — наукового працівника Академії наук (ВУАН).
Активна участь у освітньо-культурній роботі захоплює Д. Загула романтикою всього нового. У набутку поета з'являються вірші на революційну тему, уперше опубліковані 1920 р. в журналі «Мистецтво», а згодом у газеті «Галицький комуніст», у збірці «Гроно».
Збірка «Наш день»(1925) засвідчила народження поетаромантика. Популярною піснею-маршем став вірш Дмитра Загула «Грими, грими, могутня пісне!», що була покладена на музику В. Верховинцем.
У 1927 р. вийшла збірка поезій Д. Загула «Мотиви»(з передмовою О. Білецького). У ній поет виявив себе апологетом нової доби (передусім «Автобіографією»), Але революційний оптимізм поета не справджувався, реальна дійсність дисонувала з мріями. Після згаданої збірки його вірші уже не виходили окремими збірками, хоч і з'являлися час від часу в періодиці («Як замовчать по тротуарах звуки», «Яка ж то буря буйно грає»та ін.). Письменник редагував альманах «Західна Україна», писав критичні статті, перекладав твори Гете, Шіллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать й численні критичні та літературознавчі статті письменника: «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник «Поетика»(1923).
У 1930 р. Д. Загул підготував і видав збірку творів В. Кобилянського із власною передмовою.
У 1933 р. як члена літорганізації «Західна Україна»письменника було звинувачено в націоналізмі й засуджено на 10 років концтаборів. Покарання він відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Його було призначено редактором багатотиражної газети «Строитель Бама». Працював він і літературним оформлювачем в агітбригаді. Після вбивства С. Кірова справу Дмитра Загула переглянули і перевели його в північно-східні табори Колими. Тут він працював і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, і обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків, і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і простим різноробочим... Виснажлива робота вимагала твердих м'язів, живучості, фізичного здоров'я, а поетові вже було за п'ятдесят. За свідченням репресованого російського літератора Ф. І. Тихменьова, Дмитро Загул, відбувши у 1943 р. визначений строк, просив законного звільнення, але у відповідь почув, що буде «сидіти»до «особливого розпорядження». Поет занепав духом, фізично ослаб і помер від паралічу серця влітку 1944 р. в одному з таборів між Магаданом і Ягодним.
Основні твори: збірки «Мережка», «З зелених гір», «На грані», «Нашдень», «Мотиви».
