На початку 1920 р. Г. Епік вступив до більшовицької партії і став працювати в ревкомі Кам'янки. Пізніше він переїхав до Полтави, був інструктором політпросвіти, секретарем та головою повітового виконкому. 31922 р. працював у культвідділі окружкому КП(б)У, а потім у губкомі комсомолу.
Протягом 1924-1926 рр. Г. Епік був головним редактором видавництва «Червоний шлях»та ДВУ в Харкові, тоді ж він навчався в інституті марксизму-ленінізму.
З серпня 1933 р. Григорій Епік перебував на творчій роботі. Письменник брав участь у діяльності культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників «Плуг», згодом пристав до групи Хвильового В АПЛІТЕ.
У червні 1934 р. під час партійної чистки Г. Епіка виключили з КП(б)У з таким формулюванням: «Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії».
Основні творчі здобутки письменника — кілька повістей і романів, що засвідчують його духовну еволюцію. Найпомітніші, з них — повість «Восени», де виведено тип комуніста-переродженця, який безкарно владарює у житловому кооперативі, та роман «Без ґрунту».
У романі «Перша весна»(1931) Г. Епік зумів правдиво показати відчайдушний опір селянства насильницькій колективізації. А1932 р. він видав прокомсомольський роман «Петро Ромен», де оспівував становлення радянської технічної інтелігенції.
Г. Епіка було заарештовано 5 грудня 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду.
Виключення з партії, арешт одразу ж після вбивства Кірова духовно надломили письменника. На противагу заарештованим одночасно з ним у Харкові В. Підмогильному, М. Кулішеві, котрі тривалий час відкидали надумані звинувачення, Г. Епік без спротиву визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації, до якої нібито входили М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий.
На початку 1935 р. багатьох письменників вразив лист Г. Епіка на ім'я наркома В. Балицького, в якому письменник каявся щодо злочинних намірів усієї групи й визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Цього листа на пленумі правління Спілки письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У Постишев.
Як засвідчують документи, засуджений до 10-річного ув'язнення спільним вироком на 17 осіб, Г. Епік був відправлений для відбування покарання на Соловки.
Листи письменника з концтабору до дружини сповнені фальшивим пафосом, довжелезними списками класичної літератури, яку він буцімто читає в години дозвілля, а також розповідями про те, що він натхненно працює над книжкою новел «Соловецкие рассказы», яка, на його думку, «принесла б дуже багато користі й мала б надзвичайний успіх». Рукопис цієї книжки Епік згодом надіслав до Москви на ім'я наркома внутрішніх справ з проханням ознайомити з нею «ще й старших».
Проте ніякі запобігання не полегшили долі письменника. У цьому незабаром переконався й він сам. У книжці «Українська інтелігенція на Соловках»С. Підгайний згадує, як бадьорий письменник раптом «перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані «во славу Чека», відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі...»
У жовтні 1937 р. справу Г. Епіка, а також інших українських письменників і митців несподівано переглянула трійка УНКВС Ленінградської області й винесла новий вирок — розстріл. Вирок був виконаний 3 листопада того ж року.
Реабілітований Григорій Епік посмертно, в 1956 р., «за відсутністю складу злочину»(постановою Військової колегії Верховного суду СРСР).
Основні твори: повість «Восени», романи «Без ґрунту», «Перша весна».