Під час більшовицького наступу на початку 1919 р. Центральна Рада змушена була залишити Київ, і сім'я Шовгеневих виїхала у чеські Подєбради, де батько працював ректором Української господарської академії. З 1923 р. поетеса живе за кордоном.
Олена Теліга належала до кола поетів-»вісниківців», що об'єднувались довкола редагованого критиком та публіцистом Д. Донцовим журналу «Вісник». Провідною в її творчості є ідея державного самоствердження України («Безсмертне», «Племінний день», «Відповідь»). Ліричний герой поетеси — завжди яскрава особистість, сповнена самодисципліни та почуття обов'язку перед нацією («Сучасникам», «Вечірня пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого інтимного колориту, пильної уваги до внутрішнього світу людини.
Під впливом побаченного та пережитого в Києві, Чехії у психіці поетеси відбувся різкий злам. Вона вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, близько сходиться з Н. Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи».
Одружившись із М. Телігою, Олена переїздить до Варшави до хворої матері, але своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали «вісниківською квадригою», не пориває.
В еміграції Олена сприйняла ідеї українського націоналізму. Головна мета, яку ставила поетеса, — будити національну свідомість (стаття «Партачі життя»).
Розкол ОУН, що стався 1940 р. внаслідок тактичних та персональних розходжень, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 р. поблизу м. Ярослава).
Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила Спілку українських письменників, переважно з початківців. Водночас вона займається організацією літературних сил: перебирає редагування додатку «Література і мистецтво»при газеті «Українське слово»і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів.
В окупованому Києві О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів»на початку 1942 р. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Яз Києва вдруге не поїду'». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого та про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.
21 лютого 1942 року нескорена поетеса-антифашистка була розстріляна німецькими окупантами в Києві в Бабиному Яру.
Через несприятливі обставини О. Теліга не встигла видати жодної прижиттєвої збірки, більша частина її віршів загубилася. Лише після її трагічної загибелі побачили світ книги ¦Душа на сторожі»(1946), «Прапори духа»(1947), «На чужині»(1947).
Поетеса розвивала кращі традиції української літератури, передусім Лесі Українки. Визначальні орієнтири її життя і творчості — героїзм як найвища чеснота, взірець людської гідності. Гама її світовідчувань різноманітна — від інтимної лірики до мотивів громадського звучання.
Основні твори: збірки поезії «Душа на сторожі», «Прапори духа», «На чужині».
