У1921 р. померла матір Олександра і хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері). З 1925 р. він вчився у рідному селі, потім у с. Хорішках. У 1933 р., після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району, працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом»(с. Козельщина).
Протягом 1933-1937 рр. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського, по закінченні якого недовго працював учителем у селі Мануйлівка та в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».
3 1937 р. письменник почав друкувати свої твори (переважно оповідання) в «Літературнійгазеті», «Піонерії», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». У тому ж році він вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави»і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».
У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії та оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі «Україна»надрукував романтичне оповідання «Модри Камень».
Протягом 1946-1947 рр. О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай»(Державна (Сталінська) премія СРСР 1948 року), «Злата Прага»(Державна (Сталінська) премія СРСР 1949 року), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».
У1947-1959 рр. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чарикомиші», «Маша з Верховини»та ін., повісті «Микита Братусь»(1951), «Щобсвітився вогник», романи «Таврія»(1952), «Перекоп»(1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями»(1950), «Китай зблизька»(1951).
У 1959-1971 рр. Олесь Гончар був головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986 рр. — секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.
У1962 р. роман «Людина і зброя»(1960) отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. — роман у новелах «Тронка»(Ленінська премія 1964 року). У 1968 р. був опублікований роман «Собор».
Протягом 1970-1976 рр. письменник створив наступні твори: роман «Циклон»(1970), збірник статей «Про наше письменство»(1972), повість «Бригантина»(1973), роман «Берег любові»(1976).
У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.
У1978 р. Олеся Гончара було обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря»(1980 р.) отримав Державну премію 1982 р. У 1986 р. були опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорнийяр», «Двоєвночі», повість «Спогадпро океан». У 1990 р. Олесь Гончар вийшов з КПРС (вступив у 1946 р.). У 1991 р. було опубліковано збірник його статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару було присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав його «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».
Олесь Гончар помер 14 липня 1995 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.
У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно).
Основні твори: романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людина і зброя», «Циклон», «Твоя зоря».