1526 р. хлопчика віддано до Краківського університету, звідки він переїжджає до Відня, навчається в університеті у відомого гуманіста О. Брассікана. Після битви під Мохачем і завоювання Угорщини турками над австрійською столицею нависла османська загроза, й Оріховський змушений був перебратися до Віттенберга (1529), цитаделі німецького протестантизму. Тут він входить до кола Лютера й Меланхтона.
Лютер завзято опікувався Оріховським і навіть поселив його у власному домі. З такою ж увагою ставився до нього й Меланхтон; пізніше відносини між ними підтримувалися листуванням.
Близькість до видатних діячів Реформації, знайомство з гуманістичною і реформаційною літературою, враження від складної і суперечливої німецької дійсності, яка ще не вгамувалася після Селянської війни (1524-1525), — усе це розширило світогляд молодого Оріховського. У Віттенберзі він перейшов у протестантизм. Довідавшись про це, батько наполіг, щоб Станіслав залишив «єретичну»Німеччину й переїхав до Італії. Тут письменник продовжував навчання в Болонському й Падуанському університетах, а останні роки перебування за кордоном провів у Римі.
Точна дата повернення на батьківщину невідома, але оскільки Оріховський писав, що провів на чужині 16 років, то вона припадає на 1543 р.
Повернувся Оріховський додому зрілою тридцятилітньою людиною, письменником, сформованим західноєвропейським культурним і літературним середовищем. Необхідно розрізняти два джерела впливів: по-перше — німецький, реформаційний, позначений «печаттю Лютера»і, по-друге, — італійський, ренесансно-гуманістичний, на якому, однак, уже сильно відбився наступ контрреформації. Вплив Реформації найвиразніше виявився в загостреному інтересі до релігійно-конфесіональних питань, яким завжди відзначався Оріховський, в його активній участі в релігійно-політичній боротьбі, що в середині XVI ст. розгорнулася в Галицькій Русі, в його спробах реформувати церкву, подолати ворожнечу католиків і православних. Разом з тим в університетах Німеччини й Італії він здобув блискучу гуманістичну освіту. У ньому з повнотою, рідкісною для слов'янського світу, втілився гуманістичний ідеал «людини трьох мов»: латинською володів з досконалістю, що дивувало навіть італійських гуманістів, мав гарні знання з давньогрецької і, зокрема, був обізнаний з творчістю Арістофана (рідкісне явище в XVI ст.), вивчив також давньоєврейську мову.
Усе це характеризує Оріховського як письменника, чий світогляд склався під визначальним впливом інтернаціональної культури європейського гуманізму. Європейська інтелігенція вбачала в ньому свого письменника, про що, зокрема, свідчить сучасник Оріховського, польський історик М. Кромер: «Не думай, мій Оріховський, що твоє ім'я невідоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чути схвальні відгуки про твої твори, що становлять гордість і захист нашої вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості».
Звичайно, все це не означає, що творчість Оріховського позбавлена змісту, породжуваного українською дійсністю і життям Польського королівства.
Так, повернувшись на батьківщину, письменник публікує дві промови в стилі філіппік Демосфена, т. зв. «турчики», в яких палко закликає Польське королівство до боротьби проти турецької загрози. Оріховський викриває польських магнатів і шляхту, які не бажали захищати підвладні їм українські міста і села, прагнучи лише примноження своїх маєтностей і прибутків. Ці заклики «рутенського Демосфена»суперечили політичній лінії шляхетської Польщі, яка прагнула жити в мирі з Османською імперією. Проте значний резонанс промови Оріховського викликали в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо на Дунаї. Через певний час вони були перевидані в Базелі (1551), у Франкфурті (1584), загалом багато разів перевидавалися в Західній Європі, а їх останнє, римське, видання датоване 1663 р.
На початку 50-х рр. боротьба Роксолана з католицьким духівництвом досягла апогею. На сеймику в Судовій Вишні у квітні 1550 р. він заявив шляхтичам і духовним особам Галицької Русі, що целібат є диявольським насланням. Оріховський наполегливо бореться за право вступити в шлюб, нехтуючи церковними догмами й погрозами католицьких ієрархів. Коли ж перемишльський єпископ Дзядуський притягнув Оріховського до суду, той поспішив оголосити про це громадськості й на дверях церкви в Пржеворську прибив таке оголошення: «Я, Станіслав Оріховський, русин, повідомляю вірних християн, що, дякуючи особливій милості Божій, врятувався із знищеного Содома й проклятої Гоморри, звідки звільнила мене свята дівчина із шановної родини, Магдаліна із Холма, нині моя дружина. Інстигатори ж викликали мене на суд для того, щоб повернути мене в Содом, чого я, з Божою допомогою, не зроблю, щоб, повертаючись назад, не перетворитися в сіль, як дружина Лота. Отже, оповіщаю вам, з Божою милістю вірним у Христі, що буду непохитним у своєму святому шлюбі з дівицею Магдаліною із Холма на пристиження і на погибель тих, що створили Боже право своїми диявольськими постановами, а також і всіх тих, що брехливо похваляються цнотливістю, коли ж насправді вони шкідливі гульвіси, явні перелюбники й таємні содоміти. Дано дня 5 квітня 1551 року в Пржеворську руськім».
Одружившись навесні 1551 р., Оріховський через деякий час направив папі Юлію III послання з вимогою визнати його шлюб і з погрозою, що підніме проти нього весь світ у разі відмови. «Подумай, Юлію, — писав він, — і не раз подумай, з якою людиною ти матимеш справу. Не з італійцем, а з русином, не з твоїм папським підданим, а з жителем того королівства, в якому сам монарх мусить поважати права шляхти». У відповідь перемишльський католицький єпископ оголосив Оріховського єретиком, і цей вирок затвердив король. Письменнику загрожувала конфіскація майна, вигнання або смерть, якщо він не залишить батьківщину. Знаменно, що в такий критичний момент на його захист найрішучіше піднялася руська шляхта, особливо «падуанська молодь»(тобто та, що навчалася в західних університетах), яка повсюди його супроводжувала.
У цей період Оріховський пише памфлет «Розрив з Римом»(1551), про який рознеслися чутки як «про книгу, дуже грізну й небезпечну для католицизму». Оріховський піддав різкій критиці саму інституцію папства, трактуючи її, як підступного й небезпечного ворога європейських народів. Папу Павла IV, що недавно поклав на голову тіару, називав тираном, хижим вовком, лютим ненависником освіти, науки та мистецтва й вимагав покласти край втручанню церкви у світські справи. Звертаючись до польського короля, він заявляє, що католицькі єпископи — зрадники країни, папські агенти, а ченці — грабіжники й паразити, ненажерлива сарана, що об'їдає багаті ниви. У памфлеті письменник викривав також кричущу розбещеність католицького духівництва, його лицемірство й аморальність, поклавши в основу власні враження, почерпнуті в роки перебування в папському Римі.
Основні твори: «Про турецьку загрозу», «Про целібат», «Відступництво Риму», «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу», «Хроніки», «Промова на похоронах Сигізмунда І».
