Після закінчення Мирогащанської двокласної школи навчався в міському училищі, згодом — у Катеринославській гімназії.
У1917 р. вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, але, захопившись літературою, перейшов на історико-філологічний факультет тодішнього Кам'янець-Подільського університету. Працював у газетах «Селянська правда», «Вісті», був у творчих відрядженнях у Франції, Німеччині, Чехо-Словаччині, країнах Скандинавії.
Поетичну творчість Поліщук розпочав з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та ін.
1919 р. видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Згодом переїздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю.
Особисте знайомство й спілкування з П. Тичиною спонукало В. Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. Поети планували видавати спільний альманах чи збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2»(1922 p.).
Ранній Валеріан Поліщук декларував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму», мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі існуючі течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»).
У альманасі «Гроно»(1920) поет проголошував потребу «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху»в мистецтві, що відповідав би духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».
На думку Поліщука, тільки одна віршована система здатна передати стрімку ритміку нової доби — верлібр. Саме тому віршовані верлібри склали основу першої збірки «Сонячна міць»(1920), якою поет вперше по-справжньому заявив про себе.
Поліщук спочатку належав до літературної організації «Гарт», але в 1925 р. заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», що обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції).
Сам Поліщук долав межі суто авангардистських настанов, тому в його творчому доробку є поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Нуга») зі збірки «Радіо в житах»(1923), які за своєю музичністю й глибоким чуттям стоять на високому поетичному рівні.
Наприкінці 1934 р. В. Поліщука, разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковінькою було звинувачено у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації й заарештовано.
На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. На волю поет так і не вийшов, бо наприкінці 1937 — на початку 1938 р. було оформлено низку групових справ та засуджено до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. В. Поліщука було засуджено до розстрілу.
Основні твори (понад 50 книжок): «Книга повстань», «Ленін», «ДумапроБурмашиху», «РозколЄвропи», «Пульсепохи», «Григорій Сковорода».
