Потвори з пекла, аспіди та змії,
Грифонів також понад тридцять тисяч.
І вся ця нечисть хоче зжерти франків.
Благають вояки: «Рятуй нас, Карле!»
Пойнятий горем мчить король на поміч,
Та раптом виникає перешкода:
Із лісу вийшов лев йому назустріч,
Жахливий лев, погордливий і грізний,
І він стрибнув на короля відразу,
Вони зчепились в боротьбі смертельній.
Ніхто не зна, як цей двобій скінчиться.
Спить міцно Карл і навіть не прокинувсь.
186
Та після цього сновидіння - інше.
У Франції Карл, в Ахені. Тримає
На ланцюзі подвійнім він ведмедя.
Ще тридцять вийшли із лісів арденнських,
До короля по-людськи промовляють:
«Великий Карле, нам його віддайте!
Немилосердно так тримати звіра!
Ми родича не кинемо у скруті!»
Але з палацу хорт тут вибігає
І зчеплюється з найсильнішим звіром
В траві зеленій, не злякався інших.
Король побачив зблизька справжню битву,
Та невідомо, хто ж в ній переможе.
Цей сон навіяв Карлу ангел Божий.
Тож міцно спав король наш аж до ранку!
ВІЙСЬКО БАЛІГАНТА
187
А цар Марсілій втік до Сарагоси.
От він зійшов з коня в тіні оливи,
Віддав своїм меча, шолом і панцир
Та, закривавлений, звалився ницьма.
У битві втратив він свою правицю.
І кров тече, цар знемага від рани.
А поруч з ним дружина - Брамімонда -
Кричить і плаче гірко без упину.
Придворних двадцять тисяч проклинають
Всіх франків, Карла, Францію-красуню.
Вони біжать до грота Аполліна,
Його картають і страшенно лають:
«Нікчемний боже! Нащо нас образив?
Чом кинув ти царя напризволяще?
Чом нас віддав ти франкам на поталу?»
У Бога відняли корону й скипетр,
Повісили за руки на колоні,
А потім скинули й топтали з люттю,
Кийками били, знищили дощенту.
У Тервагана зірвали карбункул,
А Магомета кинули до ями,
Його там свині й пси пошматували.
188
Марсілій врешті все ж прийшов до тями,
Звелів себе однести в зал склепистий,
Що фарбами прикрашений барвисто.
Над ним цариця Брамімонда плаче,
Волосся рве в нестямі й тузі лютій
І гомінко голосить: «Сарагосо,
Сьогодні в тебе відняли владику,
Який тобою правив справедливо.
Боги нас зрадили безчесно, підлі,
Ганебно повтікали з бойовища.
Емір себе запроданцем покаже,
Якщо не вийде в бій з пихатим плем'ям,
Що злигоднів і смерті не боїться.
А їх сивобородий Імператор -
Безумний у відвазі одчайдушній,
Від битви він ніколи не тікає.
«Хто подолати з нас такого може?»
189
Наш Імператор із могутнім військом
В Іспанії сім довгих років бився.
Фортеці, замки брав, міста численні.
Стривожив він Марсілія цим дуже.
Вже в перший рік той надіслав послання
До вавилонського еміра Баліганта
(Володар цей був сивий і старезний,
Старіший за Вергілія й Гомера)
З проханням стать на поміч Сарагосі.
Інакше, цар грозився, він зречеться
Усіх богів та ідолів невірних
И святій віддасться християнській вірі
Та й назавжди вже підкориться Карлу.
Жив Балігант далеко, забарився.
Зібрав із сорока держав він військо,
Великі кораблі - дромони, барки,
Галери, нефи - всі із такелажем.
В Александрії, у порту морському,
Розташував він флот свій величезний.
Аише у травні, на початку літа
Флотилія вся вирушила в море.
190
Так насувалося поганське військо!
На веслах й під вітрилом поспішають,
А на верхівках щогл, на реях всюди
Карбункулів і ліхтарів там безліч,
Що промінь кидають на гладкі води,
І в темну ніч стає дивнішим море.
Коли вже до Іспанії дістались,
Вогні флотилії осяяли весь берег.
Одержав звістку цю Марсілій швидко.
Аой!
191
Не гають часу полчища невірних.
їх кораблі уже в річкових водах,
Марбріз, Марбруз минули без зупинки,
Ввійшли у води Ебро, попливли всі
Супроти течії. Лиш ліхтарі на реях
Всю ніч освітлювали шлях яскраво!
А вдень вже підійшли до Сарагоси.
Аой!
192
Стояв погожий день, світило сонце.
Емір спустився з корабля неспішно,
Еспанеліт крокує з ним праворуч,
їх супроводжують князів сімнадцять,
Вельмож пихатих поруч не злічити.
У тіні лавра в мураві на лузі
Розісланий був килим білий, пишний,
На ньому крісло з кості дорогої.
На крісло всівся Балігант зухвало,
А всі стояли мовчки коло нього.
І Балігант промовив врешті слово:
«Послухайте, сеньйори благородні!
Віднині Карл, володар франків гордий
Не буде їсти, поки не дозволю!
В іспанські землі він прийшов з війною,
У Францію повернеться з ганьбою!
Поки живий, не дам йому спокою,
Підкориться мені чи буде мертвий!»
Правицею він вдарив по коліну.
193
Міцне еміра слово й непорушне,
І жоден смертний цей наказ не змінить -
Іти до Ахена, столиці Карла.
Князі перед володарем схилились.
Емір покликав двох баронів вірних,
Що звались Кларіфаном і Клар'єном.
Сказав: «Сини царя ви Мальтрайєна,
Ваш батько був послом моїм незмінним.
Тепер вже ви збирайтесь в Сарагосу
Від імені мого царю сказати,
Марсілію, що я прибув на поміч.
Зустріну франків - бій почну великий!
Гаптовану цю злотом рукавицю
Йому віддайте у його правицю.
І передайте жезл мій щирозлотий,
Хай прийде вшанувать мене і взяти
Свій лен. А я ж піду на Карла в Ахен.
Хай біля ніг моїх пощади просить
И Христового зречеться він закону,
Інакше з голови зірву корону!»
Невірні кажуть: «Сіре, правда ваша!»
194
Продовжив Балігант: «Отож на коней!
Я віддаю вам жезл і рукавицю!»
Відповіли: «Все зробим як належить!»
Пішли наметом, ось вже Сарагоса.
Минули десять брам, мости чотири
І вулицями клуса проскакали.
В горішнім місті посланці почули
Великий гомін в царському палаці.
Багато там зібралося невірних,
Від туги плачуть, люто проклинають
Богів - і Магомета, й Тервагана,
І Аполліна, що не помогли їм.
Кричали: «Горе нам! Боги підступні
Покинули нас у лиху годину!
Марсілій-цар не може воювати,
Бо без правиці він - Роланда мітка,
Загинув вчора Джурфален Білявий,
І вся Іспанія в полон потрапить!»
Зійшли посланці з коней біля ґанку.
195
Посли зійшли із сідел в тінь оливи,
їх коней маври взяли за вуздечки.
Тримаючи плащів широких поли,
Посланники по сходах піднялися
В покої царські, в залу зі склепінням,
Вклонилися цареві шанобливо:
«Хай Аполлін, наш всемогутній бог,
І також Терваган та Магомет всевладний
Дарують цьому дому всіх гараздів!»
Та Брамімонда мовила: «Дурниці!
Не варті ці боги ушанування,
Бо послужили кепсько в Ронсевалі.
Дозволили побити всіх баронів,
Царя Марсілія ж так захищали,
Що втратив він цілком свою правицю -
Відсік її Роланд непереможний.
Від франків маврам вже не врятуватись!
Яка ж то я нещасна жінка! Краще
Померти, щоб не бачити руїни!»
Аой!
196
Клар'єн сказав: «Не треба слів, царице!
Бо ми - посли еміра Баліганта.
Марсілію він обіцяє захист
І посилає жезл свій й рукавицю.
На Ебро тисячі чотири суден -
Дромонів і галер, і барків скорих,
А скільки нефів там - злічить не можна!
Емір багатий дуже і могутній.
У Франції наздожене він Карла
І схопить короля - живим чи мертвим».
Відповіла цариця: «От зухвальство!
Та франків вам шукать не доведеться,
Вже сім років вони у нашім краї,
І годі з королем їх вам змагаться,
Він воїн справжній, не боїться смерті,
У порівнянні з ним царі - хлопчиська!
Здолать його не зможе жоден смертний!»
197
«Облиште спір! - тоді сказав Марсілій. -
Сеньйори, ви зі мною розмовляйте.
Ви бачите, помру я незабаром.
У мене ні дочки, ні спадкоємця.
Був син чудовий, вчора він убитий.
Скажіть еміру, хай сюди прибуде.
Він має всі права на трон іспанський,
Я все зроблю, чого не зажадає,
Аби він захистив мій край від франків.
А щодо Карла, дам хорошу раду,
І через місяць він його здолає.
Еміру ж дайте ключ від Сарагоси.
Хай вірить нам й назад не повертає!»
Посли відповіли: «От царське слово!»
Аой!
198
А цар продовжив: «Імператор франкський
Людей моїх побив й спустошив землі,
Міста мої пограбував і знищив.
В цю ніч він табором став понад Ебро -
Це звідсіля сім льє лише приблизно.
Скажіть еміру, щоб своє він військо
Привів і спішно готувавсь до битви».
Цар передав і ключ від Сарагоси.
З пошаною посли вклонились мовчки
І в путь зворотну вирушили хутко.
199
І от посли на коней посідали
Та вмить помчали до міської брами.
Стурбовані, йдуть до еміра швидко,
Передають і ключ від Сарагоси.
А Балігант спитав: «Ну як там справи?
І де Марсілій? Я ж його покликав!»
Клар'єн сказав: «Поранений смертельно!
Карл повертавсь до Франції-красуні
І подолав учора всі проходи.
Залишив ар'єргард для охорони...
А з ним племінника Роланда, графа,
І Олів'єра, і ще десять перів,
Озброєний загін у двадцять тисяч.
Марсілій-цар почав із ними битву.
На полі бою з ним Роланд зустрівся
И мечем своїм, булатним Дюрандалем,
Правицю відрубав царю дощенту,
Убив Марсілієвого спадкоємця
І всіх баронів, що були з ним разом.
Не маючи вже сил чинити опір,
Марсілій втік, король за ним пігнався.
Тепер цар просить вас прийти на поміч
И передає під владу край іспанський».
Замислився тут Балігант надовго.
Засумував і ледь не збожеволів.
Аой!
200
«Еміре любий наш! - Клар'єн промовив, -
Учора стався бій у Ронсевалі.
І граф Роланд, і Олів'єр там впали,
Звитяжні всі дванадцять перів, Карла
Улюбленців, і двадцять тисяч франків.
Та цар Марсілій втратив праву руку,
Король погнавсь за ним, помстивсь жорстоко,
Не залишивши вояка живого.
Всіх маврів вбив чи потопив у Ебро.
І там, на березі, став табір франків.
Від нас мала їх відділяє відстань,
І франкам відступати буде важко».
Погордливо емір на нього глянув,
Слова Клар'єна повернули радість.
Підвівсь на ноги Балігант і крикнув:
«Рушаймо в путь! Острожте хутко коней!
Старезний Карл, мабуть, не схаменувся,
І пощастить його нам наздогнати.
Я за Марсілія помщусь сьогодні ж,
І головою сплатить Карл за руку!»
201
Із кораблів язичники спустились,
Сідають хто на коней, хто на мулів,
Клусують враз - такий наказ еміра.
А Балігант покликав Джемальфіна,
Близького друга, й каже: «Друже любий,
Бери все військо і керуй ним вправно!»
Сів на коня свого він вороного,
З собою взяв ще чотирьох придворних,
І вмить попрямував до Сарагоси.
Зійшов з сідла на мармурові плити,
Четвірка графів стремена тримала.
Іде по сходах, що ведуть до зали.
До нього підбігає Брамімонда,
Кричить: «Біда! Нещасна я до краю!
Ганьба мені, якщо сеньйор сконає!»
І падає. Емір її підводить,
Удвох, засмучені, ввійшли у залу.
Аой!
202
Побачив цар Марсілій Баліганта,
Покликав двох своїх придворних дужих:
«Зведіть мене і посадіть у крісло!»
Взяв лівою рукою рукавицю,
Говорить: «Сіре мій, це вам вручаю
На знак, що вам передаю всі землі,
І Сарагосу, всі мої багатства.
Я ж сам загинув, як моє все військо!»
На те емір: «Біль крає наше серце,
Але не можу тут я залишатись,
Бо ще повинен поквитатись з Карлом.
Та вашу рукавицю я приймаю!»
Не втримавсь і заплакав безутішно.
Спускається він сходами палацу,
Сідає на коня і мчить до війська.
І прибува раніше всіх загонів,
І раз у раз заклично галасує:
«Тікають франки! Не жалійте коней!»
Аой!
ПЛАЧ КАРЛА
203
Коли зоря послала перший промінь,
Прокинувся король, володар франків.
Посланник Божий, Гавриїл-архангел
Перехрестив могутнього монарха.
Король підвівся, скинув хутко зброю,
Так само піддані його зробили.
На коней посідали і помчали
Великим шляхом і широким долом,
Вертаючись до згубної місцини,
До поля битви в клятім Ронсевалі.
Аой!
204
До Ронсеваля франки враз дістались,
Король побачив вбитих і заплакав,
Звернувсь до вояків: «Кроки сповільніть,
А я вперед поїду полем ратним,
Бо хочу розшукати сам Роланда.
Одного дня на святі в місті Ахен
Всі лицарі боями похвалялись,
Хто і в яких бував, страшних і лютих.
Тоді почув присягу я Роланда:
Якщо колись на чужині загине,
То першим серед перів, вояків всіх,
Лежатиме лицем до ворогів він,
Своє життя скінчить як переможець».
Король пройшов не далі льоту списа
І першим серед всіх піднявсь на пагорб.
205
Коли король пішов шукать небожа,
Побачив на лужку червоні квіти -
То кров була на них загиблих франків.
Розчулившись, володар знов заплакав.
Ось пагорб, тінь дерев двох. Карл побачив
Сліди на брилах від меча ударів
И племінника на мураві прим'ятій.
Пройняла знов скорбота безутішна
Карлову душу. Зсів з коня, підходить,
Руками графа міцно обіймає
І, горем сповнений, сам зомліває.
206
Отямивсь Імператор. Герцог Найм,
Джефрейт д'Анжу і брат його Тьєррі,
Граф Ацелін взяли тихенько Карла
І до сосни дбайливо притулили.
Король над тілом небожа горює,
Ридає, повен тугою, сумує:
«Хай Бог тебе простить, Роланде-друже!
Не бачив світ таких, як ти, героїв,
Щоб бились так і битви вигравали!
З тобою вмерли честь моя і слава!»
Карл знов не витримав і знепритомнів.
Аой!
207
До тями повернувсь король помалу.
Він на руках у чотирьох баронів.
Знов на Роланда із любов'ю глянув:
Міцний на вигляд, та лице безкровне,
Померкли очі: їх пітьма укрила.
І знову в тугу вдався Імператор:
«Хай Бог пошле твою шляхетну душу
У Рай квітучий зі святими, друже!
В Іспанію прийшов собі на горе!
Тепер день в день страждатиму без тебе...
Що ж, вичерпані мої міць і слава!
На кого, як раніше, я зіпруся?
Не стало друга справжнього під небом.
Ніхто з рідні не зможе замінити!»
Могутній Карл волосся рве в розпуці...
Сто тисяч франків пройнялися жалем,
І жодний з них не втримався від плачу.
Аой!
208
«Роланде, друже! Повернусь додому
В Лаоні буду, у своїх покоях,
З усіх країв прибудуть іноземці,
Спитають: «Де Роланд?Де славний лицар?»
Скажу: «Він у Іспанії загинув!»
Як правити без тебе, побратиме?
Не буде й дня без смутку, без жалоби».
209
«Роланде, друже! Хлопче мій сердечний!
Коли знов буду в Ахені, в соборі,
Приходитимуть люди по новини.
Я розповім їм про сумні й жахливі.
Нема Роланда, що країв нам стільки
Мечем здобув. Тепер на нас угорці,
Болгари, сакси стануть зазіхати.
Повстануть Рим, і Пулья, і Палермо,
Та з Африки народи, з Каліферни.
І з кожним днем все більше буде скрути.
Хто поведе мої війська так вправно,
Як ти, Роланде, воїне звитяжний?
Красуне-Франціє! Пустелею ти стала!
Така страшна утрата - смерть не гірша!»
Рве сиву бороду король нещасний
І вириває кучері нестямно.
Сто тисяч франків разом з ним ридають.
210
«Хай Бог тебе простить, Роланде, друже!
Твою пошле хай душу в Рай блаженний!
Убивця твій зганьбив і честь вітчизни.
Яке нещастя! Сам волів би вмерти!
За мене помирають кращі з кращих.
Благаю, Боже, син Марії-діви:
Перш ніж дійду я до проходів Сізри,
Візьми мою ти грішну душу з тіла,
Для мене краще з друзями лежати,
Хай тіло поруч з ними поховають».
Ридаючи, знов бороду рве сиву...
А герцог Найм: «Як гірко Карл сумує!»
Аой!
211
«Королю мій! - сказав Джефрейт Анжуйський, -
Тепер не час так страшно побиватись.
Звеліть шукати франків на всім полі,
Убитих маврами в запеклій битві.
Хай всі тіла знесуть, могили риють».
Карл відповів: «То правда! Грайте в сурми!»
Аой!
212
Джефрейт д'Анжу в ріг засурмив свій гучно,
І за наказом Карла франки разом
Заходились шукати серед мертвих
Соратників і зносити докупи.
Було багато там єпископів, абатів,
Ченців, каноників, а ще й прелатів,
Які гріхи з загиблих познімали,
Дали відпущення в ім'я Господнє.
Над ними мірру й фіміам курили
І ладаном навколо тіл кадили,
А потім з почестями поховали.
Зробили, що могли. Там і лишили.
Аой!
|
