Іан Гнатюк (1929-2005)
Іван Федорович Гнатюк народився 27 липня 1929 р. у с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький р-н Тернопільської обл.) у бідній селянській сім'ї. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати ткала людям на замовлення полотно та рядна. Діти теж змалечку заробляли собі на прожиток власною працею. Восени 1944 р. батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянської Армії і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми.Ставши напівсиротою, І. Гнатюк після закінчення сільської школи поступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в'язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Проте й там Гнатюку не пощастило пробитися «в люди»: 27 грудня 1948 р. його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв'язок з Організацією українських націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтаборах на Колимі. Першим концтабором І. Гнатюка стала сумнозвісна Аркагала, в якій за десять років до цього помер відомий український поет Михайло Драй-Хмара.
Маючи непокірну вдачу, Іван Гнатюк не міг довго протриматися на одному місці: табірна адміністрація намагалася чимскоріш позбутися такого в'язня. За сім років, проведених на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтаборах: в Аляскітово, Дебіні, Холодному, Дніпропетровському, ім. Белова та ім. Матросова. З останнього 6 лютого 1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом».
Політичних в'язнів, звільнених із-за ґрат за станом здоров'я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабора випадково познайомився у 1954 р. Однак, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це був 1956 рік!). Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди І. Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення не могли не позначитися на його здоров'ї. Побачивши очевидну приреченість вчорашнього політв'язня, підтверджену головним лікарем Миколаївської обласної тублікарні, органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Іван Гнатюк вмирати не збирався, навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах на Колимі, де потай писав «захалявні»вірші, знову взявся за перо.
Книжка «Калина»(1966) принесла авторові більше негараздів, ніж слави. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі автора.
Коли ж І. Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки». Іван Гнатюк потрапив у неласку владоможних чиновників від літератури і лише завдяки своїй наполегливості нагадував про себе публікаціями віршів у періодиці та невеличкими книжечками, як правило, немилосердно скороченими цензорами різних мастей. За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п'ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою. Лише у 1990 р. твори колимського періоду були видані окремою книжкою — «Нове літочислення». Помер І. Гнатюк у 2005 р.
Основні твори: «Повнява», «Жага», «Життя», «Барельєфи пам'яті», «Дорога», «Чорнозем», «Турбота», «Осінняблискавка», «Благословенний світ»та книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ».
Іан Гнатюк (1929-2005)
Іван Федорович Гнатюк народився 27 липня 1929 р. у с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький р-н Тернопільської обл.) у бідній селянській сім'ї. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати ткала людям на замовлення полотно та рядна. Діти теж змалечку заробляли собі на прожиток власною працею. Восени 1944 р. батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянської Армії і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми.Ставши напівсиротою, І. Гнатюк після закінчення сільської школи поступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в'язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Проте й там Гнатюку не пощастило пробитися «в люди»: 27 грудня 1948 р. його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв'язок з Організацією українських націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтаборах на Колимі. Першим концтабором І. Гнатюка стала сумнозвісна Аркагала, в якій за десять років до цього помер відомий український поет Михайло Драй-Хмара.
Маючи непокірну вдачу, Іван Гнатюк не міг довго протриматися на одному місці: табірна адміністрація намагалася чимскоріш позбутися такого в'язня. За сім років, проведених на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтаборах: в Аляскітово, Дебіні, Холодному, Дніпропетровському, ім. Белова та ім. Матросова. З останнього 6 лютого 1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом».
Політичних в'язнів, звільнених із-за ґрат за станом здоров'я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабора випадково познайомився у 1954 р. Однак, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це був 1956 рік!). Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди І. Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення не могли не позначитися на його здоров'ї. Побачивши очевидну приреченість вчорашнього політв'язня, підтверджену головним лікарем Миколаївської обласної тублікарні, органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Іван Гнатюк вмирати не збирався, навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах на Колимі, де потай писав «захалявні»вірші, знову взявся за перо.
Книжка «Калина»(1966) принесла авторові більше негараздів, ніж слави. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі автора.
Коли ж І. Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки». Іван Гнатюк потрапив у неласку владоможних чиновників від літератури і лише завдяки своїй наполегливості нагадував про себе публікаціями віршів у періодиці та невеличкими книжечками, як правило, немилосердно скороченими цензорами різних мастей. За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п'ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою. Лише у 1990 р. твори колимського періоду були видані окремою книжкою — «Нове літочислення». Помер І. Гнатюк у 2005 р.
Основні твори: «Повнява», «Жага», «Життя», «Барельєфи пам'яті», «Дорога», «Чорнозем», «Турбота», «Осінняблискавка», «Благословенний світ»та книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ».
Ставши напівсиротою, І. Гнатюк після закінчення сільської школи поступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в'язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Проте й там Гнатюку не пощастило пробитися «в люди»: 27 грудня 1948 р. його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв'язок з Організацією українських націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтаборах на Колимі. Першим концтабором І. Гнатюка стала сумнозвісна Аркагала, в якій за десять років до цього помер відомий український поет Михайло Драй-Хмара.
Маючи непокірну вдачу, Іван Гнатюк не міг довго протриматися на одному місці: табірна адміністрація намагалася чимскоріш позбутися такого в'язня. За сім років, проведених на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтаборах: в Аляскітово, Дебіні, Холодному, Дніпропетровському, ім. Белова та ім. Матросова. З останнього 6 лютого 1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом».
Політичних в'язнів, звільнених із-за ґрат за станом здоров'я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабора випадково познайомився у 1954 р. Однак, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це був 1956 рік!). Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди І. Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення не могли не позначитися на його здоров'ї. Побачивши очевидну приреченість вчорашнього політв'язня, підтверджену головним лікарем Миколаївської обласної тублікарні, органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Іван Гнатюк вмирати не збирався, навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах на Колимі, де потай писав «захалявні»вірші, знову взявся за перо.
Книжка «Калина»(1966) принесла авторові більше негараздів, ніж слави. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі автора.
Коли ж І. Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки». Іван Гнатюк потрапив у неласку владоможних чиновників від літератури і лише завдяки своїй наполегливості нагадував про себе публікаціями віршів у періодиці та невеличкими книжечками, як правило, немилосердно скороченими цензорами різних мастей. За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п'ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою. Лише у 1990 р. твори колимського періоду були видані окремою книжкою — «Нове літочислення». Помер І. Гнатюк у 2005 р.
Основні твори: «Повнява», «Жага», «Життя», «Барельєфи пам'яті», «Дорога», «Чорнозем», «Турбота», «Осінняблискавка», «Благословенний світ»та книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ».
