Двадцятитрирічним юнаком Володимир Дрозд видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи час від часу друкувати новели, В. Дрозд поступово утверджується як автор переважно романів і повістей.
Дещо осібно стоять у творчості письменника романи-біографії: «Ритми життя»(1974) і «Дорога до матері»(1979) — про родину академіка О. Богомольця; «Добра вість»(1907) — про Ювеналія Мельникова, «малороса»із Чернігівської губернії, «російськопідданого», одного з перших марксистів в Україні. Усе написано неіндивідуалізованим словом підручника з історії з обов'язковими для літературного твору «художніми картинками». Але ці, можна сказати, випадкові — тематично й жанрово — для прозаїка романи зовсім не випадкові в психологічному, світоглядному плані. Загалом усі його твори можна поділити на дві групи — такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг написати тільки В. Дрозд. 3 одного боку — щось бадьоре й оптимістичне про колгоспне село (повісті «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), про невсипущу справедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), прогероїв-революціонерів. 3іншого боку — твори, які не мали «зеленої вулиці»: повість «Вовкулака», про всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача дванадцять років, «Ирій» — шість; опублікований лише в журнальному варіанті роман «Катастрофа»(Вітчизна, 1968, № 10) — понад двадцять і т. ін.
Основні твори: «Маслини», «Семирозум», «Ирій», «Катастрофа», «Спектакль», «Листя землі», новели.