В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких його творах, як «Паруси над степом»(1965), «Древляни»(1968), «Підземнібарикади»(1977), «Вибух»(1980).
Більшість написаних ним книжок — для дітей. Зокрема, він переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ»(1980).
1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.
Наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки»(1970).— змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України. Герой повісті — Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами. Він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, чує звук павутинки, дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька. Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адам а (його вбиває променева хвороба) — наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця»— для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.
У повісті «Мовчун»(1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю опинився на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління — щось на зразок співучасті, власної вини. Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості втрачало свої позиції. А про те, що це був свідомий підхід, свідчить повість «Женя і Синько»(1974).
Земля і народ, природа і мораль у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків»(1979).
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило. У багатьох своїх творах письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без сентиментального рюмсання. В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукаючи компромісні варіанти, і за такої кількості видань страждав од невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади»(1977), «Вибух»(1980). Аможе, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? Все це роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему.
Навесні 1981 р. ситуація, коли країна все глибше вгрузала в сонну трясовину, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того Григору Тютюннику. І він вирішив власноруч обірвати своє життя.
Основні твори: «Паруси над степом», «Древляни», «Підземні барикади», «Вибух».
