Сонце в небі високо, стежина біжить далеко, бреде по ній червона дівиця. Стомлювала вона, змучилася: за довгий свій шлях три пари черевиків залізних потоптала, три чавунні палиці поламала та три кам'яні проскури згризла. Як я любила в далекому своєму дитинстві читати і слухати казку про Финисте — ясного сокола, про його наречену і велику її любов, що зуміла усі перешкоди здолати, усі поневіряння і біди перенести заради того, щоб з ним, єдиним, обраним її серцем, до кінця розділити будь-яку долю. Я завжди згадую цю казку на уроках літератури. Згадала її, коли ми читали сцену прощання Бориса і Катерини в драмі А. Н. Островського "Гроза". Перед нами російська жінка, може, сама таємнича і незбагненна в російській літературі, яка не змогла жити у брехні і загинула, кинувшись у Волгу. Як тільки не намагалися пояснити її вчинок: і темне царство занапастило, і дитинок, які б утримали, не було, і, пішовши упоперек власних правил, змиритися з цим не змогла. Напевно, в кожному поясненні, особливо в останньому, є своя правда. І все-таки — ну як повірити, що із-за Кабана, із-за її неприязні і докорів могла Катерина, глибоко і щиро віруюча, зважитися на подібне? Духовно вона сильніше за свекруху і не боїться її. І якщо терпляче зносить усі утиски, то тільки через те, що зовсім їх не помічає. Наказали попросити пробачення — попросила, наказали слухатися — слухається, але це доки не торкнулася її душа, не потривожена воля. Кабан тому і біснується, що непідвладно їй Катеринино опір, як непідвладні їй її розум, серце, і тут вона — і немає її. Та і сама Катерина знає, що побажає вона вирватися на волю — і ніщо не утримає, не зупинить. Але чому ж вона — така красива, сильна, горда — змирилася з цим побутом, з обманом, грубістю, лицемірством? Та через те, що вона, змиряючись з цим страшним, сморідним життям, спокутує свій гріх. Є на Русі дівчата, що приходять в цей світ Христовими нареченими, з незвичайно чистою, люблячою і цнотливою душею; їх шлях лежить в монастирі. Живуть вони в ладу з: світом, з собою, з людьми — ясно, добре і чисто. Так само жила до заміжжя і Катерина. Хто знає, що змусило її наважитися змінити свою долю, піти усупереч Божій волі. Але як же після цього затужила, заметушилася її душа, ніщо їй немило, тільки і залишився спогад про те далеке прекрасне життя, коли серце всякий день тріумфувало і раділо. Як же Катерині не мучитися, як не сумувати про втрачене блаженство! Її душа в інші світи відносилася, їй відкрито було те, що іншим людям в усе життя невідомо. Усе її життя до заміжжя чистою і радісною була. Нескінченною любов'ю до Бога, до людей, до сонечка, до кольорів світиться уся її істота. Та хіба можна їй жити після того, як сама свою радість убила, душу зрадила, тим самим страшний, невибачний гріх вчинила? Ось тільки Борис, такий несхожий на усіх інших, добрий; м'який і усією душею до неї. Здається їй, що з ним пов'язана надія. Але хіба себе обдуриш, вона відчуває, що і в його любові не знайти їй спокою, серцем чує: не чекати їй від цього гріха радості, але і терпіти це борошно сил немає. Не любов, а приреченість штовхає Катерину до Бориса. Не може він дати їй щастя, та вона його у нього і не шукає. Яке вже тут щастя, якщо чоловікові зрадила, клятвою, даною в церкві перед Богом, поступилася... Як же жити їй далі, якщо навіть після того, як в гріху перед усіма розкаялася, не стало їй легше? Повернутися до чоловіка і свекрухи неможливо: там усе чуже. А більше нікуди. Один шлях — у Волгу. Ось воно, те, що штовхнуло її у Волгу : неможливість жити так, як жила останнім часом. Для Катерини, чистої і люблячої, хоча і душі, що заблукала, не померти по своїй волі, а продовжувати існувати в лицемірстві, удаваності, обмані — ось що гріховно. Любов російської жінки завжди була зігріта почуттям, що піднімає відношення до коханого, до сім'ї на особливу духовну висоту. Вона і дійсно рятувала і себе, і своїх рідних, даруючи їм теплоту і ніжність своєї прекрасної душі.
