Одним з яскравих прикладів гріха і покаяння в російській літературі є душевна трагедія головної героїні драми А.Н. Островського «Гроза». Зрада для Катерини є великий гріх. Вона, передусім, переступила через себе, через свою мораль, вона - чистісінька, свята істота, в житті якої величезне значення має релігія. Дівчина згадує себе «вільною пташкою» в дитинстві і не хоче миритися з тим, що тепер, в заміжжі, вона як в клітині. Адже молода душа Катерини. Говорить їй Варвара: «Погуляти тобі в дівах не припало, ось серце-то у тебе не уходилось ще»! Шістнадцятирічна дівчина потрапила «в мережі» свекрухи, яка тільки і робила, що принижувала її, вважала якоюсь річчю, чоловіковою власністю. Чи можна засуджувати раптовий порив душі, почуття, що відвідало серце Катерини? Вона хотіла відчути себе повноправною людиною в цьому «темному царстві» і шукала підтримки в любові до Бориса. Дівчина усвідомлювала, що здійснює гріх, і що навіть сама не зможе собі його пробачити: «Обманювати-то я не умію, приховати-то нічого не можу». Адже просила Катерина, щоб Тихон узяв її з собою, коли той від'їжджав, відчувала вона, бути гріху. Намагалася вона протистояти, примушувала серце не лагодитися почуттю, що спалахнуло. Просила Катерина узяти з неї клятву: «Померти мені без покаяння, якщо я». Не дослухав той її прохання і тим самим позбавив дівчину останнього шансу захиститися від згубної пристрасті. «Такий на мене страх, такий-то на мене страх! Точно я стою над прірвою, і мене хтось туди штовхає, а утриматися мені нема за що»! І, правда, нема за що триматися! Прірва - любов до Бориса, сам гріх, а край, у якого стоїть Катерина, - межа між «темним царством і його мешканцями і тим світлим, вільним, що несе в собі почуття любові. Який же сенс пригніченій дівчині триматися за »Домострой«, за »клітину«, в якій вона опинилася, вийшовши заміж? Ну і що, що гріх, ну і що, що люди засудять?! Душа-то її вимагає любові, гармонії, свободи. Правда, останнє вона все одно не набуває. Погрішивши, Катерина розуміє, що не зможе далі жити з таким вантажем в душі, і що тепер шлях у неї один - покаятися. До безумства доводять Катерину муки совісті. Боїться вона з'явитися перед Богом ».така, яка є, з усіма . гріхами«., з »грозою« в серці. Їй здається »вогняна геєна«, дівчина буквально божеволіє, розуміючи, що гроза - кара небесна - згубить її. У момент покаяння йде дощ, що змиває гріхи, очищає душу Катерини. І навіть формально »очистиввшись« вона вже не може повернутися до колишнього життя, в »лапи« свекрухи і того світу, який штовхнув її в ту прірву під назвою »гріх«. Отже, Катерина, що покаялася в зраді, в гріху, поза сумнівом, великому, знехтувана чоловіком, йде на ще більший, з точки зору християнської моралі, так багато значущої для героїні, гріх - самогубство. Фінал драми - загибель не лише головної героїні, що наважилася боротися за своє життя, хай і грішним шляхом, але це ще і загибель всього світу, мешканці якого не знали, що боротьба за свободу і любов, щиру, безкорисливу, не боїться ні гріха, ні, можливо, згубного покаяння.