Твір за поемами «Іван Мазепа» «Полтава»


Лише на початку 90-х років поема В. Сосюри «Іван Мазепа» була реабілітована і дійшла до українського читача, щоб з глибини 30-кривавих сказати заборонену протягом десятиліть правду про безмежну особистості українського гетьмана, до кінця відданого своїй багатостраждальній країні. Кожна країна має своїх героїв-подвижників, які розбудовували державу, вершили її історію. Кожен з них був кровної частинкою своєї нації, невід'ємною ланкою в ході подій, особистістю, без якої колесо історії могло повернути в інший бік. Цих людей об'єднує між собою любов до своєї землі. Мало хто з них думав про славу, претендував на вічну пам'ять у нащадків. Вони втілювали в життя свою ідею. Таким був і гетьман Іван Мазепа. Здається, немає в нас іншого діяча, про якого б так багато і так суперечливо (навіть полярно) висловлювалися нащадки; ні один не мав такої широкої романтичної слави і всеєвропейської популярності.

Поява поеми В. Сосюри була подібна вибуху. Крім того, це своєрідна відповідь великому російському поету Пушкіну, який написав свою поему «Полтава», де змалював українця Мазепу як підступного володаря, наклепника і зрадника.

На початку творів перед читачем постає старий Мазепа. Але кожен з поетів по-різному показує старість українського гетьмана, вкладає в його портрет своє ставлення до героя. Читаємо у Пушкіна:

* Він старий. Він пригнічений роками,
* Війною, турботами, працями;
* Але почуття в ньому киплять, і знову
* Мазепа відає любов.

А ось Сосюрін портрет гетьмана:

* Колишній велет, богатир,
* Піднімається ще груди.

Отже, у Пушкіна Мазепа - старий, втомлений життям людина, до якого вельми пізно приходить остання любов. А було їх коли-то в житті чимало. Сосюра ж завдяки ніби побіжним художніх деталей акцентує увагу на славне минуле українського гетьмана: «Колишній велет, богатир», «його зіниці світять дико». І потім через всю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну:

* Ø Ні, я згадав про Україну, Козацьку волю і орлів ... Там дзвін копит, і крик, і постріл, Там шаблі рух прудкі і гостре ...

У сцені мріяння молодого пажа, пораненого в поєдинку з польським магнатом, виникає бачення всієї долі Мазепи, посланого самим Богом стати захисником Україні як від Польщі, так і від Москви. У віщому сні він бачить своє майбутнє:

- Навіщо ти прийшов до мого дому, Північний злодій? Чому Мене штовхаєш ти у тьму .. Що я зробив тобі, проклятий .. Але гармати Гримлять під стінами Полтави, І заглушає крики «слава», Ніби рух розпечене ядра, Переможним гуркотом «ура». А мріялося гетьману зовсім інше: об'єднатися з військом шведського короля Карла ХП і визволити Україну з-під російського ярма. Пушкін задум Мазепи трактує так: Здавна умисел жахливий виплекав таємницю злий старий В душі своїй. «Наміром жахливим» автор «Полтави» називає зраду Мазепи російського царя. Син Росії, він навіть подумати не міг, що «підлий зрадник» Мазепа може вболівати за долю своєї батьківщини, тому в уста Мазепи Пушкін вкладає слова, які так пояснюють його конфлікт з Петром І:

* Я слово сміливе сказав.
* Цар, скрикнувши, чашу упустив
* І за вуса мої сиві
* Мене з загрозою вхопив.
* Тоді, змирившись в безсилому гніві,
* Огмстіть себе я клятву дав.

Ось, виявляється, що керувало діями Мазепи - дрібне самолюбство. Патріотичних поривань, розум, дипломатичне дарування, рішучість гетьмана Мазепи Пушкіна не бачить або не хоче бачити. Для нього він зрадник, «Безсоромний! Старець нечестивий! Божевільний! »,« Гордий лиходій з «душею підступною». Цей синонімічний ряд можна продовжити. Розгніваний росіянин кидає в гетьмана одне за іншим злі, грубі звинувачення. Наприкінці поеми Пушкін вдається до гидке, цинічному прийому - засуджує гетьмана вустами його коханої. А для людини найстрашніше почути слова осуду з улюблених вуст. Марія (Мотря) нібито говорить:

* Я брала за другого
* Тебе старий, залиш мене.
* Твій погляд глузливий і жахливий.
* Ти потворний ...
* Його вуса біліший від снігу,
* А на твоїх засохла кров! ..

Так от для Пушкіна Мазепа - ворог Росії, а він (Пушкін) її вірний син, який ненавидить ворога своєї вітчизни. Кульмінацією обох поем є Полтавський бій, поразка в якому Карла XII стало фатальним і для Мазепи та українського народу. Це розуміють і Пушкін, і Сосюра. І кожен по-своєму трактує його причини. Сосюра вважає: причиною поразки стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати.

* ... Не пішов за ним народ Шляхом і радості й надії. Не зрозумів його він мрії ... Та й як він зрозуміти міг На перехресті злих доріг, Під ураганами негод! .. Так як помиляється і народ ... Коли немає ще держави.

Сумно і прикро поетові за свій пригнічений і зневага народ, який не може подбати сам про себе. У душі російського поета поразка гетьмана викликає радість. Він прославляє велич і силу Петра і його війська. Для Пушкіна Петро сильний і мудрий полководець, у порівнянні з яким Мазепа нікчемний негідник.

Кожен з поетів має власні погляди на хід історії і російсько-українські відносини. У завершальних частинах поем і Пушкін, і Сосюра беруть на себе місію оцінювати особа Мазепи від імені народу:

* І марно там приходько Шукав б гетьманської могили: Забуто Мазепа з давніх пір! Лише в торжествуючої святині Раз на анафемою донині, Погрожуючи, гримить у ньому собор.

Так завершує свою поему Пушкін. Сосюра ж через 100 років заперечує йому, недвозначно натякаючи на зловісне пророцтво російського генія:

* Красу душі його висот -
* Як не кликати його бандитом -
* Вже оспівав давно народ.
* Мені ж чинів і «ласк» не треба.
* Я не наївний, не сліпий.
* Ні! Не народ прокляв Мазепу, А прокляли його попи.

Ось який діалог відбувся через року між російським і українським поетами.